Сповідь відьом - Страница 22

Декотрі люди стверджують, що всяка наукова праця є ледь-ледь замаскованою автобіографією. Мій пульс пришвидшився. Зважаючи на те, що Клермон був вампіром, я щиро сподівалася, що відкладене задоволення було його хобі та спеціалізацією.

Клацнувши іще кілька разів, я побачила, що на певному етапі Клермон зробив різкий поворот у тематиці своїх досліджень, переключившись із мозку на вовків, а точніше — на вовків норвезьких. Під час досліджень він, напевне, провів не одну годину під нічним небом Скандинавії, що для вампіра не було проблемою, зважаючи на температуру його тіла та здатність бачити у темряві. Я спробувала уявити Клермона серед снігів у теплій куртці та з блокнотом у руці, але не змогла.

А після цього з’явилися перші згадки про кров.

Досліджуючи вовків у Норвегії, вампір аналізував склад їхньої крові, щоби визначити родинні групи та схеми передавання спадковості. З норвезьких вовків він виокремив чотири клани, з котрих три були вовками-аборигенами. Четвертий клан, як виявилося, започатковано вовком, що потрапив до Норвегії зі Швеції або ж Фінляндії. Клермон дійшов висновку, що між зграями відбувався інтенсивний процес парування, який спричинився до обміну генетичним матеріалом, і цей обмін істотно вплинув на еволюцію виду.

Тепер вампір відстежував успадковані риси в інших видах тварин, а також у людей. Велика кількість його найновіших публікацій мали суто технічний характер — там ішлося про методи маркування зразків тканин та правила поводження з надзвичайно старими та крихкими зразками ДНК.

Я вхопила себе за волосся і щосили смикнула, сподіваючись, що напруженість посилить циркуляцію крові й активує зморені нервові клітини. Такого бути не могло. Жоден науковець не спромігся б видати стільки праць у стількох різних царинах дослідження. На одне те, щоб опанувати навички і методики, мало піти мало не все життя — звісно, життя звичайної людини.

А от вампіру це до снаги — якщо працювати над кожною темою по кілька десятиріч. Цікаво, скільки ж сотень років ховалося за тридцятирічним обличчям Метью Клермона?

Я підвелася і заварила собі свіжого чаю. Тримаючи в одній руці паруючу чашку, я намацала у сумці мобільник і великим пальцем набрала номер.

Однією з приємних рис науковців було те, що при них завжди був телефон. І вони відповідали на виклик після одного-двох гудків.

— Крістофер Робертс слухає.

— Привіт, Крісе, це я, Діана Бішоп.

— О, привіт, Діано! — Крісів голос пролунав приязно, а на задньому фоні завивала музика. — Чув, що ти здобула ще одну премію за свою книжку. Поздоровляю!

— Дякую, — відповіла я, завовтузившись у кріслі. — Це стало для мене несподіванкою.

— А для мене — ні. Бо це справді приголомшлива праця. До речі, про працю — як у тебе справи з дослідженнями? Ти вже скінчила свою вступну промову?

— І близько не скінчила — ледь почала, — відповіла я. Саме промовою я й мала займатися, а не вистежувати вампірів через Інтернет. — Вибач, що потурбувала тебе в лабораторії. Маєш вільну хвилину?

— Аякже, — відповів Кріс і крикнув комусь прикрутити музику. Але її гучність не зменшилася. — Стривай. — Почулися якісь приглушені звуки, а потім настала тиша. — Ось так значно краще, — ніяково сказав він. — Що поробиш — у дітлахів надлишок енергії на початку семестру.

— У випускників завжди надлишок енергії, Крісе. — Моє серце трохи занило — я скучила за метушнею нових занять та за обличчями нових студентів.

— Кому як не тобі про це знати! Втім, як твої справи? Що конкретно тебе цікавить?

Ми з Крісом стали викладачами Йєльського університету в один рік, але ні я, ні він не стали штатними працівниками. Він випередив мене на рік, здобувши стипендію фонду Макартурів, поки з нього склався талановитий молекулярний біолог.

Він не поводився як пихатий і зарозумілий геній, коли одного разу я без всяких передмов спитала його, чому алхімік міг описати дві субстанції, нагріті в перегінному кубі, як розгалужені гілки дерева. Ніхто інший на хімічному факультеті не завдав собі клопоту допомогти мені, але Кріс послав двох студентів-випускників за матеріалами, необхідними для відтворення експерименту, а потім я наполягла на тому, щоб самій прийти прямо до лабораторії. І крізь прозоре скло колби ми спостерігали, як грудка сірого намулу зазнала еволюції, перетворившись на червоне дерево з сотнями гілок. Тоді ми з ним і потоваришували.

Я глибоко зітхнула:

— На днях я познайомилася з одним чоловіком.

Кріс підбадьорливо ухнув — він часто знайомив мене з приятелями, із якими ходив до спортзалу.

— Про роман не йдеться, — похапцем запевнила я. — Цей чоловік — науковець.

— Красень-науковець — це саме те, що тобі треба. Бо тобі потрібен виклик — і партнер на все життя.

— Хто б казав. О котрій годині ти пішов учора з бібліотеки? Окрім того, я вже маю одного красеня-науковця у своєму житті, — піддражнила його я.

— Не з’їжджай із теми.

— Оксфорд — таке маленьке містечко, що я просто приречена увесь час наштовхуватися на цього чоловіка. А він вважається тут великим науковим цабе. — «Трохи прибрехала і перебільшила, — подумала я, схрестивши пальці. — Але я таки була близькою до істини». — Я проглянула його роботу і дещо в ній зрозуміла, та, напевне, я чогось таки не знаю, бо побачене якось не клеїться докупи.

— Тільки не кажи мені, що він — астрофізик, — сказав Кріс. — Ти ж знаєш, що фізика — моя слабкість.

— Ти просто геній.

— А я і є геній, — швидко відказав Кріс. — Але моя геніальність не поширюється на картярські ігри та фізику. Ім’я — будь ласка. — Кріс намагався виявляти терплячість, але мозок людини як для нього аж надто повільний.