Сповідь відьом - Страница 23

К оглавлению

— Метью Клермон. — Його ім’я застрягло у мене в горлянці, так само, як і запах гвоздики минулої ночі.

Кріс присвиснув.

— Невловимий відлюдник, професор Клермон.

Мої руки вкрилися «гусячим висипом».

— А що ти з ним зробила — заворожила поглядом своїх прекрасних очей?

Кріс не знав, що я відьма, і вжив слово «заворожила» абсолютно випадково.

— Йому дуже подобаються мої роботи, присвячені Бойлю.

— Оце я повірив, — іронічно зауважив Кріс. — Ти спрямувала на нього проміння своїх блакитно-золотистих зоряних очей — і йому відразу ж пригадався закон Бойля? Він науковець, Діано, а не монах. І до того ж неабияка величина в науці.

— Невже? — ледь чутно спитала я.

— Отож. Він обдарована людина, як і ти: публікувався тоді, коли був студентом-випускником. Його праці — якісна робота, не туфта; ти сама б радо підписалася під кожною з них, якби змогла зробити стільки, скільки встиг зробити він впродовж своєї наукової кар’єри.

Я поглянула на свої нотатки, нашкрябані у великому блокноті з жовтого паперу.

— Ти маєш на увазі його дослідження мозкових нейронних механізмів та префронтального кортексу?

— Молодець, добре підготувалася, — схвально мовив Кріс. — Я мало знаю про ранні роботи Клермона — в них мене цікавить, перш за все, хімія, — але його публікації про вовків збурили жвавий інтерес.

— А чому?

— Він має дивовижну інтуїцію — чому вовки обирають для життя ті чи інші місця, як вони утворюють соціальні групи, як вони спаровуються. Таке враження, що він теж колись був вовком.

— А може, і досі є. — Я намагалася надати голосу жартівливого відтінку, але з язика зіскочило щось зле та заздрісне, і тому ця фраза прозвучала грубо і дещо безцеремонно.

Метью Клермон не мав моральних проблем щодо використанням надприродних здібностей та жаги крові для розвитку своєї наукової кар’єри. Якби вампіру минулої п’ятниці довелося приймати рішення стосовно манускрипту «Ешмол № 782», він неодмінно доторкнувся б до ілюстрацій. Я в цьому анітрохи не сумнівалася.

— Якби він і справді був вовком, то тоді було б легко пояснити високу якість його дослідницької роботи, — терпляче мовив Кріс, ігноруючи недоброзичливий тон моєї ремарки. — Та оскільки він не є вовком, тобі доведеться просто визнати, що він — талановитий науковець. Саме завдяки цьому Клермона прийняли до Королівського наукового товариства після публікації зроблених ним висновків. Його навіть називали послідовником натураліста Девіда Аттенборо. Але він на певний час щез із поля зору.

«Ще б пак», — подумала я.

— А потім він знову вигулькнув із роботами, присвяченими еволюції та хімії?

— Так, але його інтерес до еволюції став природнім продовженням інтересу до вовків.

— А що тебе цікавить в його роботах із хімії?

У голосі Кріса з’явилися нотки невпевненості.

— Ну, розумієш, він поводиться як науковець, що зробив велике відкриття.

— Не розумію, — нахмурилася я.

— У таких випадках науковці стають дивакуватими та дратівливими. Вони ховаються в лабораторіях і не з’являються на конференціях через страх випадково бовкнути щось таке, що допоможе іншим зробити те ж саме відкриття.

— Науковці починають поводитися як вовки. — Тепер я досить багато знала про вовків. Та власницька обережна поведінка, що її змалював Кріс, чітко вписувалася в схему поведінки норвезьких вовків.

— Саме так, — розсміявся Кріс. — Він там нікого не покусав? Ніхто не застукав його в мить, коли він вив на місяць?

— Та начебто не чула, — промимрила я. — А Клермон завжди був таким відлюдькуватим?

— Не того питаєш, — зізнався Кріс. — Так, він має медичний диплом і, напевне, колись приймав пацієнтів, хоча не зажив собі сталої репутації доброго лікаря. Не знаю, чи любили його пацієнти. А от вовки — любили. До речі, за останні три роки він не відвідав жодної конференції. — Кріс на мить замовк. — Втім, стривай: кілька років тому щось таки було.

— Що саме?

— Якось він читав лекцію — не пам’ятаю її подробиць, — і одна жінка поставила йому запитання. Дуже хитре й розумне запитання, до речі. Та він уникнув відповіді. Але жінка наполягала. Клермон роздратувався, а потім немов оскаженів. Мій приятель, котрий був на тій лекції, сказав, що ніколи не бачив, щоб виховані та ввічливі люди так швидко впадали в несамовитий стан.

Кріс іще говорив, а я вже натискала на клавіші, намагаючись знайти інформацію про цей суперечливий випадок.

— Щось схоже на доктора Джекіла та містера Гайда, еге ж? Щось нічого не знаходжу…

— І не дивно. Зазвичай хіміки не перуть на людях брудну білизну. Бо від того не буде нікому зиску, коли розподілятимуть гранти. Нам не потрібно, щоб бюрократи-розподільники грантових коштів думали про нас, як про знервованих йолопів із манією величі. Це заняття ми залишаємо фізикам.

— А Клермон отримує гранти?

— Ще й які! Грантових грошей у нього хоч греблю гати. Та не переймайся ти так кар’єрою професора Клермона! Може, він і має репутацію жінконенависника, але від цього потік грошей, що течуть до нього, аж ніяк не пересох. Із такою високою якістю досліджень йому це не загрожує.

— А чи доводилося тобі з ним зустрічатися? — спитала я, сподіваючись почути особисту думку Кріса про вдачу Метью Клермона.

— Ні. Тих, хто може похвалитися особистим знайомством із цим ученим, не набереться, мабуть, і півтора десятка. Він не займається викладацькою діяльністю. Втім, ходить багато пліток — що він не любить жінок, що він — інтелектуальний сноб, що він не відповідає на листи, які отримує електронною поштою, і не бере у помічники аспірантів.