Сповідь відьом - Страница 21

— А ви й справді спостережливий, — саркастично мовила я, — якщо побачили зі свого місця. Я повернула його у п’ятницю. — І тут я нарешті второпала, що він міг просто підійти і попорпатися у моїх речах на столі, коли я ненадовго виходила. — Що ж у тому манускрипті особливого, що змушує вас нишпорити у колеги на столі?

Він злегка здригнувся, але той тріумф, який я відчула, спіймавши його на недостойній поведінці, враз знівелювало гостре відчуття страху: цей вампір слідкував за мною настільки прискіпливо, наскільки це було йому потрібно.

— Та так, нічого особливого, звичайна цікавість — і все, — відповів Клермон, оголюючи усмішкою зуби. Правду казала Сара: вампіри не мають іклів.

— Так я й повірила!

— А мені байдуже, вірите ви чи ні, докторе Бішоп. Але остерігайтеся. Ці створіння не жартують. А коли вони дізнаються, що ви не просто звичайна відьма… — І не доказавши, Клермон скрушно похитав головою.

— Що ви хочете сказати? — Кров відхлинула у мене від голови, і я відчула запаморочення.

— Для нашої доби це велика рідкість, коли відьма має такий… потенціал. — Голос Клермона стишився до низького хрипіння, що вібрувало глибоко в його горлянці. — Не всі це бачать. Поки що. Але я бачу. Ви просто світитеся енергією, коли зосереджуєтеся. І коли сердитеся. Ясна річ, демони у бібліотеці незабаром відчують її — якщо ще не відчули.

— Ціную ваше попередження. Але мені не потрібна ваша допомога. — Я була позадкувала, намірившись піти геть, але він різко випростував руку вперед і вхопив мене за передпліччя, змусивши різко зупинитися.

— Не кажіть гоп. Будьте обережні, благаю. — Клермон завагався; бездоганні лінії його обличчя на мить спотворилися, наче він боровся з якимось почуттям. — Особливо стережіться отого відьмака.

Я пропекла поглядом руку на своєму передпліччі. Клермон відпустив мене. Його повіки опустилися, затуляючи очі.

До елінгу я поверталася, веслуючи повільно і розмірено, але ці повторювані рухи не позбавляли мене сум’яття та тривоги, що оселилися в моїй душі. Час від часу на пішохідній доріжці, що йшла вздовж берега річки, з’являлася якась розмита сіра пляма, але ніщо інше не привертало моєї уваги — окрім людей, що їхали велосипедами з роботи та дуже непоказного чоловіка, що вигулював свого пса.

Я занесла причандалля до елінгу, замкнула його і підтюпцем побігла пішохідною доріжкою.

А на тому боці річки, перед входом до головного університетського елінгу, стояв Метью Клермон.

Я кинулася бігти, а коли озирнулася, то його вже там не було.

Розділ 5

Повечерявши, я сіла на софу біля каміна, у якому ледь жеврів вогонь, й увімкнула переносний комп’ютер. Чому це великому науковому цабе Клермону так хочеться побачити алхімічній манускрипт — хай навіть зачаклований, — він цілісінький день просидів у бібліотеці напроти відьми, проглядаючи древні нотатки з морфогенезу? Його візитка стирчала в одній із кишеньок моєї сумки. Я видобула її й прихилила до екрана.

В Інтернеті, під стороннім лінком на інформацію про якесь загадкове убивство та неминучими адресами сайтів соціальної мережі, вектор-рядки біографічних даних професора Клермона приголомшували: тут і його веб-сторінка як викладача, і стаття у «Вікіпедії», і лінки на сучасних членів Королівського наукового товариства…

Я клацнула по «викладацькій» сторінці — й невдоволено гмикнула. Виявилося, Метью Клермон був одним із тих викладачів, що не дуже полюбляли викладати інформацію в Інтернет — навіть інформацію наукову. Наприклад, на веб-сторінці Йєльського університету відвідувач міг знайти контактну інформацію та повні автобіографічні відомості майже про кожного викладача цього вузу. В Оксфорді ж практикувався інакший підхід до приватної інформації. Тож і не дивно, що вампіри викладали саме тут.

Інформації стосовно діяльності Клермона в шпиталі не було, хоча в його візитці зазначалося, що він там працює. Я набрала в пошуковому вікні «Відділ нейробіології, шпиталь Джона Редкліфа» і вийшла на стислий перелік надаваних послуг. Але жодного посилання на лікарів — просто довжелезний список дослідницьких тем. Систематично клацаючи і продираючись крізь тематики, я нарешті знайшла прізвище Клермона на сторінці, присвяченій «лобовій частині головного мозку», хоча там теж не було жодної додаткової інформації.

Від статті у «Вікіпедії» не було ніякого толку, не кращим був і сайт Королівського наукового товариства. Усе корисне, про що йшлося на головних сторінках, ховалося за паролями. Я не змогла навмання вгадати реєстраційне ім’я Клермона та його пароль, а після шостої невдалої спроби мені взагалі перекрили доступ до будь-якої інформації.

Пригнічена своїми невдачами, я ввела ім’я вампіра в пошуковий двигун у розділі наукових журналів.

— Нарешті! — вигукнула я і задоволено відкинулася на спинку крісла.

Може, Метью Клермон і не відзначався помітною присутністю в Інтернеті, але в галузі наукової літератури він розвинув неабияку активність. Вишикувавши результати у хронології, я знайшла стислу інформацію про історію інтелектуальної діяльності вампіра.

Та моє початкове відчуття тріумфу швидко зів’яло. Таких історій він мав не одну. А чотири.

Перша починалася з мозку. Я багато чого не розуміла, але, здавалося, Клермон здобув собі наукову та медичну репутацію одночасно, досліджуючи функцію лобової частини головного мозку під час обробляння імпульсивних бажань та пристрастей. Йому вдалося зробити кілька важливих відкриттів щодо ролі, яку відіграють мозкові нейронні механізми в реакціях на відкладене задоволення, і всі ці відкриття стосувалися префронтальної кори. Я розгорнула ще одне пошукове вікно, щоб подивитися анатомічну схему і побачити, про яку саме частину мозку йшла мова.