Сповідь відьом - Страница 219

219

Мої руки враз стали важкими, і я, навіть не дивлячись на них, збагнула, що тримаю лук та стрілу. Я позадкувала від двох вампірів, повільно підіймаючи руки.

— Тікай! — скрикнув Метью.

— Ні, — відповіла я якимсь чужим голосом, прицілюючись вздовж лівої руки. Жульєт стояла близько до Метью, але я могла випустити стрілу, не зачепивши його. Коли я розтисну пальці правої руки, Жульєт буде мертва. Та я завагалася, бо ще ніколи не вбивала.

А Жульєт того тільки й треба було. Скориставшись миттю мого вагання, вона пробила Метью груди — її гострі пальці розпанахали тканину светра та його шкіру, наче то був картон. Він охнув від болю, а вона переможно заверещала.

Вмить позбувшись вагань, я напнула правою рукою тятиву і розтиснула кулак. Із випростаних пальців моєї лівої руки зірвалася вогняна куля. Жульєт почула вибух полум’я та запах сірки і різко обернулася, витягуючи пазури з грудей Метью. Та не встигла вона й зойкнути, як її охопила шипуча куля чорно-золотаво-червоного вогню. Спочатку спалахнуло її волосся, і вампірка панічно позадкувала. Але я мала напоготові ще одну вогненну кулю. І Жульєт, задкуючи, вступила прямісінько в неї.

Метью впав на коліна, притискуючи руками скривавлений светр до того місця, де прямо над серцем Жульєт пробила йому груди. Вона заверещала і випростала руку, намагаючись затягнути Метью за собою в пекло.

Помах руки і мовлене слово — і її підхопило поривом вітру й відкинуло на кілька футів від того місця, де повільно вклякав Метью. З тілом, охопленим вогнем, вона рухнула на землю.

Мені хотілося підбігти до нього, але я незмигно спостерігала за Жульєт: її вампірські кістки та плоть неохоче піддавалися вогню. Волосся її геть згоріло, шкіра зібгалася і стала схожою на почорнілий пергамент, але навіть у такому стані вона досі не померла. Її рот і досі ворушився, шепочучи ім’я Метью.

Я не опускала руки, готова до того, що вампірка кине відчайдушний виклик долі. Ось вона і справді, погойдуючись, спробувала підвестися — і я випустила в неї ще одну кулю. Вона вдарила її прямо в груди, пронизала грудну клітку і вилетіла з протилежного боку, пробивши шкіру і спопеливши ребра й легені. Її рот спотворила гримаса жаху. Тепер Жульєт не вижити, попри всю ту життєву силу, що містилася у вампірській крові.

Я підбігла до Метью і стала навколішки. Він вже лежав на боку, зігнувши коліна. Скрізь була кров; темно-пурпуровими хвилями вона пульсувала з його рани на грудях і поволі витікала з розрізу на шиї.

— Що я маю робити? — скрикнула я, притискаючи руку до рани на горлі. Він і досі стискав руки на грудях, але сили полишали його з кожною секундою.

— Підніми мене, — прошепотів він.

Спершись спиною на розлогий дуб, я підняла Метью і посадовила собі між ніг.

— Мені холодно, — ошелешено мовив він. — Як дивно…

— Ти не можеш покинути мене, — затято сказала я. — Я тобі не дозволю.

— Вже пізно. Нічим не зарадити. Смерть вже міцно вчепилася в мене. — Понад тисячу років Метью так не говорив, і його ослаблий голос то піднімався, то стихав старовинною мелодичною каденцією.

— Ні, — вперто сказала я, стримуючи сльози. — Ти мусиш боротися за своє життя, Метью.

— Я вже боровся. І не раз, Діано. Головне — ти у безпеці. Маркус відвезе тебе звідси до того, як Конгрегація дізнається, що тут трапилося.

— Нікуди я без тебе не поїду.

— Мусиш поїхати. — Він завовтузився у мене в руках, намагаючись повернутися так, щоб побачити моє обличчя.

— Я не можу втратити тебе, Метью. Будь ласка, протримайся, поки тут з’явиться Маркус.

Ланцюг всередині мене загойдався, його ланки слабнули одна за одною. Намагаючись не дати йому розірватися, я притиснула Метью міцніше до свого серця.

— Тихше, — прошепотів він слабким голосом і підніс до моїх губ скривавлений палець. Його холонуча кров торкнулася моїх губ, і вони засвербіли та враз оніміли.

— Маркус та Болдвін знають, що робити. Вони безпечно доставлять тебе до Ізабо. Коли мене не стане, Конгрегації буде важче діяти проти тебе. Вампірам та відьмам це не сподобається, але ти тепер є членом родини де Клермонів і будеш під її захистом, а також під захистом лицарів Лазаря.

— Не покидай мене, Метью. — Я нахилилася і протиснулася губами до його холодних вуст, допомагаючи йому дихати. І він дихав, але слабко, з заплющеними очима.

— Я шукав тебе, відколи народився, — прошепотів Метью зі слабкою усмішкою та сильним французьким акцентом. — А коли знайшов, то, хвала Господу, зміг здобути твоє кохання, тримати тебе в обіймах, чути, як б’ється твоє серце поряд із моїм. Як жахливо помирати, не покохавши тебе по-справжньому. — Легкий дрож пронизав його від голови до ніг і швидко вщух.

— Метью! — скрикнула я, але йому вже несила було відповідати. — Маркусе! — заверещала я в навколишні дерева, молячи богів, щоб він з’явився якомога скоріше. Коли нарешті переді мною постав Маркус, мені вже кілька разів здалося, що Метью помер.

— Господи милосердний, — промовив він, оглядаючи обвуглені рештки Жульєт і скривавлене тіло Метью.

— Кровотеча не припиняється, — сказала я. — Звідки береться та кров?

— Щоб сказати напевне, мені треба оглянути його, Діано, — відповів Маркус, наближаючись до мене на крок.

Я міцніше стиснула свого чоловіка в обіймах; під серцем у мене похолонуло. Біля того місця, де я сиділа, почав здійматися вітер.

— Я не прошу тебе відпустити його, — пояснив Маркус, інстинктивно зрозумівши, у чім справа. — Але мені треба оглянути його груди.

219