Сповідь відьом - Страница 220

220

Він присів поруч і легенько смикнув чорний батьків светр. З моторошним тріском тканина піддалася. Від яремної вени Метью до його серця йшла глибока й довга рана. Біля серця виднілася глибока вм’ятина — то Жульєт намагалася пробити йому аорту.

— Яремна вена майже повністю розсічена, аорта — ушкоджена. Навіть кров Метью не може достатньо швидко загоїти обидві рани одразу, — тихо пояснив Маркус. Але йому і так не треба було нічого казати: Жульєт завдала Метью смертельного удару.

Мої тітки були вже поруч, Сара важко дихала, засапавшись від швидкого бігу. З-за її плеча визирнуло біле, як крейда, обличчя Міріам. Швидко кинувши на сцену один-єдиний погляд, вона прожогом рвонула назад до будинку.

— Це моя провина, — ридала я, заколисуючи Метью, як малу дитину. — Вона була переді мною, я могла вмить вразити її, але завагалася. Бо мені ще ніколи не доводилося нікого вбивати. Якби я не барилася, вона не встигла б його вдарити.

— Діано, дитинко моя, — прошепотіла Сара. — Це не твоя провина. Ти зробила все, що могла. Тобі доведеться відпустити його.

Я видала різкий тужливий звук, і волосся в мене на голові стало сторч.

— Ні! — В очах Маркуса та моїх тіток палахкотів страх. І по тому в лісі запала моторошна тиша.

— Геть від неї, Маркусе! — скрикнула Емілі. Він відскочив якраз вчасно.

Я стала кимось іншим — тим, кому було байдуже до цих істот та допомоги, яку вони хотіли надати. Чому ж я раніше цього не зробила? Яка жахлива помилка! Тепер та частина мене, що вбила Жульєт, зосередилася лише на одному: ніж! Я різко викинула праву руку в бік своєї тітки.

Сара завжди мала при собі два леза, одне тупе з чорною колодкою, а друге — гостре, з білою колодкою. За моїм покликом гострий ніж прорізав їй ремінь і полетів до мене вістрям уперед. Сара теж викинула руку, щоб відізвати ніж назад, але я уявила собі стіну темряви й вогню межи мною та моєю родиною. Ніж із білою колодкою легко пройшов крізь стіну і повільно підплив до мого зігнутого правого коліна. Я трохи послабила обійми, щоб взяти ножа, і голова Метью злегка гойднулася.

Повернувши чоловіка обличчям до себе, я поцілувала його в губи — довго і міцно. Його повіки затріпотіли, і очі розплющилися. Я бачила: він виснажений, а його шкіра з блідої стала сірою.

— Не хвилюйся, мій коханий. Зараз я все владнаю, — прошепотіла я, беручи в руку ніж.

Усередині вогненного бар’єру з’явилися дві жінки. Одна молода, в широкій туніці та сандалях. За спиною в неї висів сагайдак зі стрілами. Угорі його ремінець губився в її густому чорному волоссі. Другою була стара жінка з сімейної кімнати; її довгу спідницю маяв вітер.

— Допоможіть мені, — благально звернулася я до них.

— Тобі доведеться заплатити високу ціну, — відповіла молода мисливиця.

— Я згодна платити.

— Не роби поспішних обіцянок богині, доню моя, — пробурмотіла стара жінка, хитаючи головою. — Бо обіцянку доведеться виконувати.

Мисливиця поміркувала над моєю відповіддю і кивнула головою.

— Він — твій.

Дивлячись на двох жінок, я підняла ніж. Притиснувши Метью так, щоб він не побачив, що я роблю, я простягнула руку і різонула собі передпліччя з тильного боку біля ліктя. Гостре лезо легко розпанахало тканину та плоть. Кров потекла спочатку тоненькою цівкою, потім — швидше й сильніше. Я кинула ніж і вигнула ліву руку, піднісши її під рот Метью.

— Пий, — наказала я, підтримуючи йому голову. Його повіки знову затріпотіли, а ніздрі — заворушилися. Він розпізнав запах моєї крові і запручався, намагаючись відвернутись. Мої руки стали міцними, як гілки дуба, під яким я сиділа. Я піднесла свій скривавлений лікоть іще ближче до його рота. — Пий.

Сила дерева і землі полилася моїми венами, як несподівана пропозиція життя вампіру, що перебував на краю загибелі. Я вдячно всміхнулася богині й старій жінці, й завзято заходилася годувати Метью своїм тілом. Тепер я була матір’ю — третім ликом цієї богині поряд із молодою дівчиною та старою бабцею. З допомогою богині моя кров вилікує Метью.

Нарешті він послухався інстинкту самозбереження. Його рот присмоктався до тильного боку мого ліктя, і я відчула на шкірі дотик гострих зубів. Легенько помацавши язиком рвану рану, він потягнув зубами шкіру, розширивши поріз, і припав до моїх вен. І тієї миті я відчула короткий гострий напад страху.

Шкіра Метью втрачала сіру блідість, але венозної крові було недостатньо для того, щоб вилікувати вампіра. Я сподівалася, що смак моєї крові позбавить Метью його звичного самовладання, і він наважиться на наступний крок сам, хоча про всяк випадок я намацала ніж із білою колодкою на землі.

Востаннє поглянувши на мисливицю та стару відьму, я зосередила увагу на своєму чоловіку і, надійніше спершися об стовбур дерева, відчула новий потужний приплив енергії.

Він живився моєю кров’ю, а я цілувала його. Пасмо мого волосся впало йому на обличчя, ніби пензлем змішавши його та мою кров. Він повернув на мене свій погляд; його сіро-зелені очі дивилися звідкись іздалеку і відсторонено, наче він мене не впізнавав. Я знову поцілувала його, відчувши на його язиці присмак своєї крові.

Двома швидкими сильними рухами, які я не змогла б зупинити, навіть якби захотіла, Метью схопив мене за волосся і, відхиливши мою голову назад, припав мені до горла. Я не відчула страху, було лише відчуття покори.

— Діано… — простогнав він, охоплений екстазом.

«Так он як воно буває, — подумала я. — Он звідки беруть початок легенди».

220