Сповідь відьом - Страница 218

218

Вона вдала, що кинулася ліворуч, і Метью крутнувся, щоб упередити її. Та Жульєт зробила карколомне сальто і, приземлившись біля мене, міцно вхопила мене пальцями за горло. Я заклякла від страху.

— Не розумію, що він у тобі знайшов, — ображено пхикнула вона. — Чим ти його привабила? Може, тим, чого Герберт забув мене навчити?

— Жульєт, відпусти її. — Метью не зробив ані руху в моєму напрямку через побоювання, що вона легко, як сірник, зламає мені шию, але я помітила, як напружилися його ноги від зусилля втриматися на місці.

— Спокійно, Метью! — Жульєт нахилила голову.

Я заплющила очі, впевнена, що зараз відчую на шиї її зуби.

Та натомість вона притиснулася до мого рота своїми холодними губами. Поцілунок Жульєт був навдивовижу байдужим, хоча вона й лоскотала у мене в роті язиком, намагаючись викликати реакцію у відповідь. А коли я не відповіла їй, вона роздратовано пирхнула.

— Це мало допомогти мені розібратися, але чомусь не допомогло. — Жульєт штовхнула мене вбік Метью, але притримала за руку, притиснувши до моїх вен гострі, мов бритва, нігті.

— Поцілуй її. Мені треба знати, чим вона тебе приворожила.

— Може, облишимо це, Жульєт? — спитав Метью, ловлячи мене у свої прохолодні обійми.

— Я мушу вчитися на власних помилках — так казав Герберт, коли ти кинув мене у Нью-Йорку. — Жульєт прикипіла до Метью таким хтиво-пожадливим поглядом, що у мене аж мурашки поза шкірою побігли.

— То було понад сто років тому. І якщо ти досі не зрозуміла власної помилки, то вже ніколи не зрозумієш. — Хоча Метью спрямував свій гнів не на мене, я аж відсахнулася, відчувши його силу. Він кипів гнівом, що йшов від нього густими хвилями.

Жульєт уп’ялася нігтями мені в руку.

— Поцілуй її, Метью, або я пущу їй кров.

Вільною рукою він погладив мене по щоці й зобразив на своєму обличчі подобу усмішки.

— Усе буде добре, серденько. — Зіниці Метью стали маленькими цятками у сіро-зеленому морі. Погладжуючи моє підборіддя великим пальцем, він прихилився і ледь торкнувся моїх губ. Його поцілунок був повільним та ніжним — як доказ щирого почуття. Жульєт холодно спостерігала за нами, не пропускаючи анінайменшої деталі. Коли Метью відхилився від мене, вона підкралася трохи ближче.

— Ага, зрозуміло, — ображено сказала вона з гіркотою в голосі. — Тобі подобається, як вона реагує на твій дотик. Але я не можу відчувати так, як вона, бо я — не теплокровна!

Я бачила гнів Ізабо і безжальність Болдвіна. Я відчувала відчайдушність Доменіко і клубок зла, довкола Герберта. Але Жульєт була інакшою. У ній зламалося щось фундаментальне.

Відпустивши мою руку, вона відстрибнула так, щоб Метью не зміг її дістати. Він стиснув мій лікоть і легенько, майже непомітно штовхнув у стегно, мовчки даючи мені ще один наказ тікати.

Але я не збиралася полишати свого чоловіка наодинці з вампіркою-психопаткою. Моє єство протестувало. Хоча ні відьмовій, ні відьмовода не могли вбити б Жульєт, їхньої сили вистачить для того, щоб відволікти її та мати час для втечі. Але обидві сили відмовлялися коритися моїм мовчазним наказам. А всі заклинання, які я вивчила за останні кілька днів — нехай і недосконало, — враз повилітали з моєї голови.

— Не хвилюйся, — лагідно промурмотіла Жульєт, звертаючись до Метью. — Усе скінчиться дуже швидко. Мені, звичайно ж, хотілося б трохи позволікати і позгадувати ті часи, коли ми так багато значили одне для одного. Але жоден із моїх ніжних дотиків не випхає її з твоєї свідомості. Тому мені доведеться вбити тебе, а відьму забрати, щоб вона постала перед Гербертом та Конгрегацією.

— Нехай Діана йде, — сказав Метью, примирливим жестом піднімаючи руки угору. — Це наша з тобою справа, Жульєт.

Вампірка похитала головою, гойднувши своїм густим блискучим волоссям.

— Метью, я — інструмент Герберта. Він створив мене і не залишив місця для моїх особистих пристрастей. Мені не хотілося вчити філософію з математикою, але Герберт наполягав на цьому, щоб я могла сподобатися тобі. І я тобі сподобалася, хіба ж ні? — Увага Жульєт була прикута до Метью, а голос був грубим та неоковирним, як уламки її розтрощеної свідомості.

— Так, ти й справді сподобалася мені.

— Ще б пак. Але я тоді належала Герберту. — Жульєт перевела свій погляд на мене. Її очі блищали, і це свідчило про те, що вона щойно підхарчилася. — Він і тобою заволодіє, Діано, та ще й як! Так, як знаю лише я. Ти належатимеш йому, а для всіх інших ти будеш втраченою.

— Ні! — скрикнув Метью, кидаючись на Жульєт, але вона ухилилася і шмигонула вбік.

— Не час гратися в ігри, Метью, — попередила вона, а потім швидко, так швидко, що я і не роздивилася як слід, підскочила до Метью — і повільно відійшла з переможним виглядом. Почувся звук, схожий на тріск розірваної тканини, і горло Метью залила густа темна кров.

— Непогано для початку, — вдоволено констатувала вампірка.

У мене запаморочилося в голові. Метью став між мною та Жульєт. Навіть мій недосконалий ніс теплокровної істоти відчув у повітрі металевий запах його крові, що всотувалася йому у светр і розпливалася на грудях зловісною темною плямою.

— Припини, Жульєт. Якщо ти коли-небудь мене кохала, не чіпай її, відпусти. Діана не заслужила на те, щоб її віддали на поталу Герберту.

Жульєт відповіла блискавично — я помітила лиш розмиту коричневу пляму її плаття. Вона високо змахнула ногою, і коли її стопа поцілила Метью в живіт, почувся хрускіт. Він похилився, мов підрубане дерево.

— Я теж не заслужила на те, щоб мене віддавати на поталу Герберту! — істерично заверещала вона. — Я заслужила тебе. Ти належиш мені, Метью.

218