Сповідь відьом - Страница 170

170

— Лицарі ордену не мусять приходити на допомогу своєму магістру, якщо в того не склалося з коханням, Метью. Ми брали участь у битві при Акрі. Ми допомагали альбігойським єретикам відбити навалу ворогів із півночі. Ми пережили падіння тамплієрів і атаки англійців під Кресі та Ажинкуром. Лицарі Лазаря на бойових кораблях давали відсіч Оттоманській імперії в морській битві біля Лепанто, а коли ми відмовилися продовжувати бойові дії, то Тридцятирічна війна скінчилася. Мета братства полягає в тім, щоби забезпечити виживання вампірів у світі, де панують людські істоти.

— Ми почали з того, що захищали тих, хто не здатен захистити себе сам, Болдвіне. А наша героїчна репутація стала додатком до цієї діяльності.

— Не треба було батькові перед смертю передавати орден тобі. Ти — воїн та ідеаліст, а не командувач. Ти недостатньо сміливий, щоби приймати складні рішення. — Слова Болдвіна прозвучали зневажливо, але в очах його палахкотіла тривога.

— Діана прийшла до мене, щоб я захистив її від її ж одноплеменців. І я потурбуюся про те, щоб їй забезпечили цей захист — так само, як лицарі нашого ордену забезпечували захист мешканцям Єрусалима, Німеччини та Окситанії, коли їм загрожувала небезпека.

— Ніхто не повірить, що тобою рухає не особистий мотив, як не повірили тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Ти сам тоді сказав «ні».

— Я помилявся.

Болдвінове обличчя пересмикнулося від шоку. Метью похапцем увібрав повні легені повітря.

— Треба було негайно відреагувати на цей жахливий злочин — і плювати на наслідки! Але мене стримав страх видати родинні таємниці та розлютити Конгрегацію. Та це тільки заохотило наших ворогів завдати нашій родині ще одного удару, і я не збираюся повторювати цю помилку тепер, у випадку з Діаною. Відьми ні перед чим не зупиняться, щоби дізнатися про межі її можливостей. Це навіть гірше за те, що вони скоїли з Філіпом. У розумінні відьом він був лише вампіром. А викравши Діану, вони зайшли надто далеко.

Поки Болдвін розмірковував над словами брата, тривога Метью посилилася.

— Ну то як, захищатимеш Діану? — спитала Ізабо, перериваючи роздуми Болдвіна.

Той кивнув. Лише один раз.

— Дякую, — тільки й сказав йому Метью. — Якась відьма вихопила її прямісінько з-посеред саду. А на той час, коли ми виявили її зникнення, не залишилося жодних слідів та зачіпок стосовно напрямку, в якому її могли віднести. — І він дістав із кишені засмальцьовану мапу. — Ось де нам іще належить шукати.

Болдвін оглянув зони, де Ізабо та його брат уже провели пошуки, та широкі ділянки сільської місцевості ще не обшукані.

— Ти ретельно шукав? — спитав він.

— Звісно, — кивнув Метью.

Болдвін не зміг приховати свого роздратування.

— Метью, коли ти вже навчишся спершу думати, а вже потім діяти? Покажи мені сад.

Метью з Болдвіном вийшли надвір, а Марта й Ізабо лишилися в приміщенні, щоб їхні запахи не заважали пошукам і не забивали тих слабких слідів Діани, які ще могли зберегтися. Коли двоє братів вийшли, Ізабо затремтіла з голови до п’ят.

— Небезпека дуже велика, Марто. Якщо вони зробили їй зле…

— Ми завжди знали, і ти, і я, що цей день колись настане, — сказала Марта і співчутливо поклала руку на плече своїй господині. Потім вона пішла на кухню, залишивши задумливу Ізабо біля каміна.

А в саду Болдвін зосередив свій надприродно гострий зір на шматку землі, де біля невеличкої ділянки з густою рутою лежав огризок яблука. Ізабо мудро порадила Метью залишити яблуко там, де воно було. Розташування недоїденого яблука вказало Болдвіну на те, що не зміг помітити його брат. Стебла рути були злегка прим’яті й указували на ще одну ділянку трави із зім’ятим листям, за якою йшла ще одна ділянка, а потім — ще одна.

— Звідки був вітер? — спитав Болдвін, уже захоплений пошуками.

— З заходу, — відповів Метью, намагаючись здогадатися, куди хилить брат. А потім скрушно зітхнув: — Ми втрачаємо час. Треба розділитися, бо таким чином ми зможемо охопити більшу територію. А я ще раз перевірю печери.

— У печерах її немає, — сказав Болдвін піднімаючись із колін і струшуючи з рук травинки разом із їхнім запахом. — Це вампіри воліють користуватися печерами, а не відьми. До того ж вони подалися на південь.

— На південь? Але ж на півдні нічого немає.

— Так, справді — там більше нічого немає, — погодився брат. — Але щось там таки має бути, інакше відьма ніколи не понесла б її в тому напрямку. Спитаймо Ізабо.

Однією з причин, завдяки яким родина де Клермонів спромоглася вижити до нинішніх часів, було те, що кожен її член виконував у часи кризи певну функцію, що визначалася його здібностями. Філіп завжди був ватажком, харизматичною фігурою, здатною переконати вампірів, людей і навіть демонів битися за спільну справу. Їхній брат Гуго був гарним переговірником, який міг всадовити ворогуючі сторони за стіл переговорів навіть у розпал конфлікту. Готфрід, наймолодший із синів Філіпа, був їхньою совістю й умів передбачати і виокремлювати моральні наслідки кожного прийнятого рішення. На Болдвіна припадало завдання виробляти військову стратегію, і його гострий розум швидко аналізував кожен план, знаходячи в ньому сильні й слабкі сторони. Луїза була корисною як наживка або шпигунка — залежно від ситуації.

Як це не дивно, але Метью був найхоробрішим та найзапеклішим воїном у родині. Авантюри, до яких він вдавався в молодості на полі бою, доводили батька до сказу через брак дисципліни, але з часом Метью змінився. Тепер, тримаючи в руках зброю, він ставав холодним та розсудливим і пробивався крізь перешкоди з чіпкою упертістю, яка робила його непереможним.

170