Сповідь відьом - Страница 171

171

А ще була Ізабо. Усі недооцінювали її, за винятком Філіпа, який називав її «генералом» та «моєю таємною зброєю». Вона нічого не пропускала, все помічала, а пам’ять мала кращу, ніж Мнемозину.

Брати повернулися до будинку. Болдвін гукнув Ізабо, а сам узяв жменю борошна з відкритої миски і розсипав її по столу, на якому Марта готувала їжу. На борошні він окреслив обриси провінції Овернь і тицьнув пальцем у точку, де розташовувався маєток «Сім веж».

— Куди б одна відьма забрала іншу в південному чи західному напрямку від нашого маєтку? — спитав він.

Ізабо наморщила лоба.

— Це залежить від того, навіщо вона її забрала.

Метью та Болдвін обмінялися поглядами, сповненими відчаю. Оце й була єдина проблема з їхньою секретною зброєю: Ізабо ніколи не давала прямої відповіді на запитання, яке вони їй ставили, бо їй завжди здавалося, що існує щось більш важливе, ніж слід зайнятися в першу чергу.

— А ви подумайте гарненько, маман, — палко закликав її Метью. — Відьми хочуть, щоби Діана більше ніколи мене не побачила.

— Ні, дитя моє. Річ у тім, що вас можна роз’єднати багатьма різними способами. Вдершись до моєї домівки і викравши мою гостю, відьми завдали нашій родині непростимої шкоди. Така ворожнеча — як гра в шахи, — проговорила Ізабо, торкнувшись щоки сина своєю холодною рукою. — Відьми хотіли продемонструвати, якими слабкими ми стали. Ти бажав Діану. А вони взяли й викрали її, і тепер ти ніяк не проігноруєш виклик, який тобі кинули відьми.

— Будь ласка, Ізабо, скажи — де вона?

— Між нами та департаментом Канталь немає нічого, окрім пустинних гір та козячих стежин, — сказала Ізабо.

— Канталь? — різко перепитав Болдвін.

— Так, — прошепотіла Ізабо, і її холодна кров стала ще холоднішою, коли вона подумала про можливі наслідки.

У тих місцях народився Герберт Оріякський. То була його, так би мовити, домашня територія, і якщо де Клермони наважаться вторгнутися туди, їм доведеться мати справу не лише з відьмами, а й з іншими створіннями, яких вони згуртують навколо себе.

— Якщо користуватися шаховою термінологією, то вони виголосили нам шах, забравши Діану до Канталю, — похмуро зауважив Метью.

— Для шаху ще зарано.

Болдвін кивнув на знак згоди.

— Тоді ми щось пропустили, щось не до кінця розуміємо.

— Там немає нічого, окрім руїн, — сказала Ізабо.

Болдвін скрушно зітхнув:

— А чому ця відьма сама себе не може захистити?

Марта увійшла до кімнати, витираючи руки об рушник. Вона обмінялася поглядами з Ізабо.

— Elle est enchantee, — хрипко кинула вона.

— Ця дитина зачаклована, — неохоче погодилася Ізабо. — Ми з Мартою в цьому впевнені.

— Зачаклована? — здивувався Метью. Він знав, що чаклування накидало на всяку відьму невидимі пута. І воно було так само неприпустимим і непростимим, які вторгнення на чужу територію для вампірів.

— Саме так. Річ не в тім, що вона не хоче користуватися своєю магією. Її відгородили від магії, причому навмисне, — пояснила Ізабо й аж скривилася від цієї думки.

— Але ж чому? — допитувався її син. — Це те саме, що повиривати у тигра кігті та клики і знову випустити його в джунглі. Навіщо було позбавляти когось здатності до захисту?

Ізабо знизала плечима.

— Багато охочих спадає на думку і багато причин — до того ж я не дуже добре знаю цю відьму. Зв’яжися з її родиною. Спитай у них.

Метью видобув із кишені телефон. Болдвін помітив, що номер у Медісоні стояв на швидкісному наборі. Не встиг пролунати перший гудок, як відьми на тому боці взяли слухавку.

— Метью, ти? — спитала відьма переляканим панічним голосом. — Де вона? Їй страшенно боляче, я це відчуваю.

— Ми знаємо, де її шукати, Саро, — тихо мовив Метью, намагаючись заспокоїти її. — Але спершу мені треба дещо у тебе спитати. Діана не користується своєю магією.

— Не користується відтоді, як загинули її батьки. А яке це взагалі має значення? — викрикнула не стримавшись Сара. Ізабо аж поморщилася від різкого звуку.

— А чи є ймовірність — хоч найменша, — що Діана зачаклована?

На тому боці лінії запанувала тиша.

— Зачаклована? — озвалася нарешті Сара, приголомшена цим запитанням. — Звісно, що ні!

Де Клермони почули легеньке «клац».

— То все Ребекка, — озвалася інша відьма спокійнішим тоном. — Я пообіцяла їй не розповідати. Я не знаю, як вона це зробила і що саме вона зробила, тому не питайте мене. Ребекка знала, що їм зі Стівеном не судилося повернутися з Африки. Вона щось бачила, щось передчувала, і це налякало її до смерті. Ребекка сказала мені тоді, що хоче убезпечити свою доньку.

— Убезпечити від чого? — спитала Сара зі страхом у голосі.

— Не «від чого», а убезпечити до певного часу. — Емілі заговорила ще тихше. — Ребекка сказала мені, що хоче убезпечити Діану, допоки її донька не зустріне свого примарного чоловіка.

— Свого примарного чоловіка? — повторив Метью.

— Так, — прошепотіла Ем. — І щойно Діана сказала мені, що зустрічається з вампіром, я подумала, що це, напевне, збувається пророцтво Ребекки, і що ви — саме той чоловік. Але все це трапилося так швидко…

— Чи не знаєте ви, Емілі, хоч що-небудь, що зможе нам допомогти? — спитав Метью.

— Ні. Я бачу лише темряву. Діани в ній немає. Вона — не померла, — похапливо запевнила вона, почувши, як скрушно зітхнув Метью, — але їй боляче і вона — не знаю як — але перебуває не зовсім у цьому світі.

Болдвін слухав цю розмову і дивився на Ізабо, примруживши око. Її питання, які спочатку доводили його до сказу, зрештою виявилися напрочуд інформативними, такими, що проливали світло на події. Він опустив руки, які до того тримав на грудях, і видобув із кишені телефон. А потім відвернувся, набрав номер і щось стиха промимрив у нього. Після цього Болдвін поглянув на Метью і провів пальцем по своєму горлу.

171