Сповідь відьом - Страница 161

161

— Я довше був воїном. Мене важко вбити. Ось доказ. — І він жестом показав на своє тіло. Як докази його незнищенності, шрами справляли дивовижно заспокійливе враження. — До того ж ті істоти, що хотіли мене знищити, вже давно пішли в небуття. Тому немає потреби їх висліджувати. Забудь про це.

— І чим мені замінити своє бажання помститися? — спитала я, напнувши на голові ковдру, мов тент. А потім у кімнаті настала тиша, переривана солодкими зойками Метью, потріскуванням дров у каміні, й насамкінець — його шаленим криком задоволення. Засунувши голову йому під руку, я закинула на нього ногу. Метью поглянув на мене одним оком, заплющивши друге.

— Так ось чого тепер навчають в Оксфорді? — спитав він.

— Це магія. Я народилася зі знанням, як зробити тобі приємно, — сказала я, кладучи руку йому на серце, вдоволена тим, що інстинктивно розуміла, де і як доторкнутися до Метью, коли стриматися, а коли — дати волю своїм почуттям.

— Якщо це магія, то я ще більше хотітиму провести решту свого життя з відьмою, — сказав він, і в його голосі бриніло таке саме задоволення, яке відчувала і я.

— Ти хотів сказати, решту мого життя, а не твого.

Метью підозріло затих, і я рвучко підвелася, щоб побачити вираз його обличчя.

— Сьогодні я почуваюся тридцятисемирічним. Але ще важливішим є те, що наступного року я почуватимуся тридцятивосьмирічним.

— Не розумію, — тривожно сказала я, підводячись на лікті.

Він ніжно притиснув мене і поклав мою голову собі на груди.

— Понад тисячу років я перебував поза межами часу, спостерігав, як спливають дні та роки. А як зустрів тебе, я став глибоко усвідомлювати плин часу. Вампірам легко забувати про час. Саме тому Ізабо наче одержима читає газети — щоб нагадати собі, що зміни таки відбуваються, хоча плин часу ніяк не змінює її саму.

— А ти раніше мав таке відчуття?

— Кілька разів, і то побіжно. Два-три рази це трапилося в бою, коли я боявся, що скоро загину.

— То це через небезпеку, а не через кохання. — Від його невимушених слів про війну та смерть у мене по спині побігли мурашки.

— Тепер моє життя має початок, середину й кінець. Усе, що відбувалося до цього, було преамбулою. Тепер у мене є ти. Одного дня тебе не стане, і моє життя скінчиться.

— Не обов’язково, — похапливо заперечила я. — Мені жити ще кілька десятиріч, ти ж можеш жити вічно.

Я не могла уявити собі світу без Метью.

— Побачимо, — тихо мовив він, погладжуючи мені плече.

І раптом я відчула, що більше за все мене непокоїть його безпека.

— Ти будеш обережним?

— Якби я не був обережним, то не прожив би скільки століть. Я завжди обережний. А тепер ще більше, бо мені є, що втрачати.

— А мені краще прожити оцю коротку мить із тобою, аніж сторіччя з кимось іншим, — прошепотіла я.

Метью замислився над моїми словами.

— Якщо мені знадобилося лише кілька тижнів, щоби знову відчути себе тридцятисемирічним, то невдовзі я досягну того стану. Коли однієї миті з тобою буде достатньо, — промурмотів він, пригортаючи мене до себе. — Але ця розмова є надто серйозною для шлюбного ложа.

— А я гадала, що саме розмова і є основним сенсом «клункування», — зауважила я.

— Це залежно від того, хто дає визначення — ті, хто загортає в клунки, чи ті, кого загортають, — пояснив Метью і легенько поцілував мене, почавши з вуха і поволі опускаючись до плеча. — До того ж мені належить обговорити з тобою ще одну частину середньовічної шлюбної церемонії.

— Та невже, чоловіче мій любий? — іронічно спитала я, злегка куснувши його за вухо.

— Не роби цього, — сказав Метью з удаваною суворістю. — У ліжку кусатися не можна. — Але я знову куснула його. — Я мав на увазі ту частину церемонії, — говорив він далі, зупинивши на мені пильний погляд, — де слухняна дружина обіцяє бути «вродливою, веселою та люб’язною в ліжку та повсякденному житті». Як ти збираєшся виконати цю обітницю? — І Метью занурився обличчям мені у груди, наче хотів там знайти відповідь на своє запитання.

Ми ще кілька годин «подискутували» про середньовічну літургію, і у мене з’явилося краще розуміння церковних церемоній та народних звичаїв. Таке спілкування виявилося для мене більш інтимним, аніж із будь-ким іншим. Задоволена, я розслабилася, скрутилася калачиком біля вже знайомого мені тіла Метью, а голову поклала йому на груди, там де серце. Він легенько погладжував мені волосся, аж поки я не задрімала.

Прокинулася я перед світанком від дивного звука, що чувся поруч у ліжку. Цей звук був схожий на гучний гуркіт гравію, що осипається вниз металевою трубою.

Метью спав — і хропів. І при цьому ще більше скидався на середньовічного лицаря, зображеного на надгробку. Бракувало тільки вірного пса біля ніг та меча на поясі.

Я обережно натягнула на нього ковдру. Він навіть не поворухнувся. Я поправила йому волосся, і він глибоко вдихнув уві сні. Я легенько поцілувала йому губи, але він ніяк не відреагував. Я всміхнулася, дивлячись на свого прекрасного вампіра, що спав як убитий і почувався найщасливішим створінням у світі. Трохи згодом я потихеньку вибралася з ліжка.

Небо й досі ховалося за хмарами, але на обрії їхній шар потоншав, з’явилася заграва. «Може, сьогодні хмари розвіються, — подумала я, злегка потягнулася й озирнулася на сплячого Метью. — Мабуть, він спатиме отак міцно ще кілька годин». Я ж, відчуваючи дивовижну свіжість та бадьорість, почала вдягатися, щоб вийти до саду, трохи побути на самоті й зібратися з думками.

161