Сповідь відьом - Страница 160

160

— Пам’ятай: нам не треба поспішати, — сказав він, похитавши головою.

Я звикла до сексу, що полягав у фізичному контакті без непотрібних вагань та емоційних ускладнень. Як спортсменка, що проводила багато часу з іншими спортсменами, я добре знала своє тіло і його потреби, і зазвичай неподалік був той, хто ці потреби міг задовольнити. Я не ставилася до сексу легковажно, не була я й нерозбірливою у виборі партнерів, але більшість із тих чоловіків розділяли моє відверте ставлення до сексу і були раді провести зі мною кілька пристрасних зустрічей, а потім знову повернутися до своїх подруг, немов нічого не було.

Метью ж чітко давав мені зрозуміти, що ті дні та ночі канули в Лету. З ним просто сексу не буде — а іншого я досі не знала. Можна було з упевненістю стверджувати, що в цьому сенсі я була незайманою. Ті глибокі почуття, які я мала до нього, поволі ставали нерозривно пов’язаними з реакціями мого тіла; його пальці та губи пов’язували їх в хитромудрі вузли болісно-приємних почуттів.

— Ми маємо у своєму розпорядженні увесь необхідний час, — сказав Метью, погладжуючи пучками внутрішню поверхню моїх передпліч, сплітаючи моє кохання з фізичним бажанням доти, поки моє тіло напружилося.

Він вивчав мене із захватом картографа, що опинився на берегах ще не вивченого нового світу. Мені захотілося не відставати від нього і теж досліджувати його тіло, поки він досліджував моє, але Метью міцно тримав мої п’ясті на подушці. Коли ж я всерйоз поскаржилася на несправедливість такої ситуації, він знайшов ефективний спосіб змусити мене замовкнути: своїми прохолодними пальцями Метью злегка розсунув мені ноги і торкнувся тієї єдиної ділянки мого тіла, яка лишилася недослідженою.

— Метью, — ледь вимовила я, бо мені перехопило дух. — Щось це не схоже на клункування.

— Це клункування по-французьки, — самовдоволено хмикнув він і хтиво блиснув очима. Відпустив мої руки, справедливо вважаючи, що я більше не робитиму спроб відсунутися від нього. Я обхопила долонями його обличчя. Ми цілували одне одного, довго і пристрасно, а ноги мої розкрилися, як обкладинки книжки. Пальці Метью танцювали між ними, пестили і дражнили мене, аж поки задоволення сягнуло піку і я затріпотіла всім тілом.

Він тримав мене доти, поки моє тіло перестало смикатися, а серце увійшло в нормальний ритм. Коли ж я нарешті зібрала достатньо сил, щоб повернутися і поглянути на Метью, то побачила на його обличчі самовдоволений вираз кота.

— А що тепер думає наш шановний історик про клункування? — грайливо спитав він.

— Що воно — набагато приємніше, аніж можна подумати, коли читаєш про нього в науковій літературі, — сказала я торкаючись пальцями його губ. — І якщо меноніти займаються вночі саме цим, то тепер я розумію, чому вони обходилися без телевізора.

Метью хихикнув, і на його обличчі закарбувався самовдоволений вираз.

— А тепер тобі хочеться спати? — спитав він, проводячи пальцями по моєму волоссю.

— Та ні, — сказала я і штовхнула його на спину. Він заклав руки під головою і весело вишкірився на мене. — Зовсім не хочеться. До того ж тепер — моя черга.

І я почала вивчати його тіло з такою ж ретельністю, з якою він вивчав моє. Коли я, погладжуючи йому стегно, поволі піднімалася угору, то звернула увагу на блідий обрис у формі трикутника глибоко під поверхнею його бездоганно гладенької шкіри. Нахмурившись, я ретельно оглянула його широкі груди. Там було ще декілька химерних позначок, декотрі — у вигляді сніжинок, декотрі — просто перехрещені лінії. Однак жодної на поверхні шкіри — усі глибоко під нею.

— Що це, Метью? — спитала я, торкаючись найбільшої «сніжинки» під його правою ключицею.

— Та то просто шрам, — відповів він і вигнув голову, щоб поглянути. — Його залишило вістря палаша. Здається, це сталося під час Столітньої війни, але я точно не пам’ятаю.

Щоби краще роздивитися, я ковзнула угору його тілом, притиснувшись своєю теплою шкірою. Метью радісно зітхнув.

— Шрам? Ану перевернися.

Я провела руками йому по спині, й він вдоволено замурчав.

— Ой, Метью! — вихопилося у мене. Мої найгірші побоювання справдилися. Там виявилося десятки, якщо не сотні позначок. Я стала навколішки і стягнула з нього ковдру аж до п’ят. На ногах теж були мітки.

Він підняв голову і спитав, зиркнувши через плече.

— Щось не так? — Вираз мого обличчя був досить красномовною відповіддю, тому він перевернувся і сів. — Та то дрібниці, mon cœur. Просто моє вампірське тіло здатне загоювати рани.

— Тут їх так багато! — видихнула я і знайшла ще одну, на руці.

— Я ж казав тобі, що вампіра убити важко. Але створіння стараються, як можуть.

— Тобі боляче було, коли тебе ранили?

— А як ти гадаєш? Не надто приємна річ. Так, боляче. Але рани швидко загоюються.

— А чому я їх раніше не бачила?

— Тому що їх видно лише під певним кутом, та й то придивлятися треба. А вони тебе сильно непокоять? — якось невпевнено спитав Метью.

— Самі шрами? Ні, звісно, ні, — відповіла я, хитаючи головою. — Хотілося б вислідити всіх тих, хто завдав тобі всіх цих ран.

Як і «Ешмол 782», тіло Метью було палімпсестом, бо під його блискучою гладенькою поверхнею крилася правдива історія, розказана оцими шрамами. Я здригнулася від думки про всі ті війни, у яких брав участь Метью — проголошені й не проголошені.

— Ти багато повоював на своєму віку. — Мій голос тремтів від гніву й жалю. — Більше не треба.

— Трохи запізно, Діано. Я — воїн.

— Ні, не воїн, — палко заперечила я. — Ти — науковець.

160