Сповідь відьом - Страница 162

162

Метью й досі спокійно спав, що, напевне, траплялося нечасто.

— Ти й прокинутись не встигнеш, як я повернуся, — прошепотіла я, легенько цілуючи його.

Ні Марти, ні Ізабо ніде не було видно. У кухні я взяла з миски яблуко, призначене для коней, і вгризлася в нього. Хрустка солодка м’якоть приємно освіжала мені рот.

Я випливла до саду і почимчикувала по гравійній стежині, впиваючись запахами трав і білих троянд, що наче мерехтіли в тьмяному передранковому світлі. Якби не моє сучасне вбрання, можна подумати, що я в шістнадцятому столітті, у замку з упорядкованими квадратними клумбами та вербними загорожами, призначеними для того, щоб сюди не проникали кролі, хоча вампіри, мешканці замку, були, безперечно, набагато кращим захистом від кролів, аніж рідка чуприна гілок, що хилилися до землі.

Я присіла, провела рукою по траві біля ніг. Одна з них входила до складу трав’яного чаю Марти. «Рута», — задоволено пригадала я, втішена тим, що моє знання стало в пригоді.

Повз мене війнув порив вітру і висмикнув оте саме пекельно-неслухняне пасмо волосся. Тільки-но я поправила його, як невидима рука відірвала мене від землі.

Я злетіла в небо так швидко, що мені аж вуха позакладало.

Легеньке поколювання шкіри підказало мені те, що я й так уже знала.

Коли я розплющила очі, то побачила перед собою відьму.

Розділ 29

Яскраво-блакитні очі моєї поневолювачки сиділи під легким кутом над виразними вилицями, а голову вінчала кучма скуйовдженого сріблясто-платинового волосся. Вбрана вона була в обтислі джинси та закритий светр ручної в’язки. Ні тобі чорної мантії, ні мітли, але я безпомилково зрозуміла, що переді мною саме відьма.

Презирливо змахнувши рукою, вона зупинила мій вереск, коли той іще не вирвався у мене з горлянки. А потім відвела руку ліворуч, і ми вперше з тієї миті, як вона вихопила мене з маєтку «Сім веж», понеслися не вертикально, а горизонтально.

Метью прокинеться і побачить, що мене нема. Він ніколи не пробачить собі, що заснув, а мені — що я вийшла надвір.

— Ідіотка, — сказала я собі.

— Так, ти й справді ідіотка, Діано Бішоп, — мовила відьма з якимось дивним акцентом.

Я рвучко зачинила уявні двері, якими завжди оберігала себе від випадкових спроб відьом та демонів проникнути в мою свідомість.

Відьма розсміялася, і її сріблястий сміх простромив мене до кісток. Перелякана, я летіла на висоті кількох сотень футів над провінцією Овернь, але спромоглася таки швидко вивільнити свою свідомість, сподіваючись, що, коли відьма легко здолає мою слабку оборону, однаково нічого там не знайде. І в цю мить вона випустила мене.

Коли я стрімко летіла назустріч землі, мої думки скупчилися довкола єдиного слова — Метью.

Відьма вхопила мене біля самісінької поверхні.

— Щось ти аж надто легка для створіння, яке не вміє літати. Чому ж ти досі не літаєш, га?

Щоб не дати їй проникнути до своєї свідомості, я почала перебирати в пам’яті імена королів та королев Англії.

Відьма скрушно зітхнула:

— Я тобі не ворог, Діано. Ми ж з тобою відьми.

Коли моя поневолювачка повернула на південь від маєтку «Сім веж», напрям вітру змінився. Я втратила орієнтацію в просторі. Яскраві вогні вдалині — то, мабуть, був Ліон, але ми прямували не туди, а заглиблювалися в гори; гори не схожі на ті, що показував мені Метью, коли ми під’їжджали до маєтку.

Ми знизилися в бік чогось схожого на кратер, відгороджений від довколишньої сільської місцевості зяючими ярками та високими лісами. Кратер виявився руїнами середньовічного замку з високими стінами та зануреним глибоко в землю широким фундаментом. З усіх боків до замку тулилися давно покинуті будівлі, а довкола них досі росли дерева. Сам замок на вигляд не мав жодної приємної лінії чи деталі. Його звели з єдиною метою — не пускати всередину кожного, хто мав бажання увійти, а з рештою світу замок сполучали вузенькі грунтові дороги. У мене занило серце.

Відьма різко випростувала ноги, а коли я не зробила того самого, вона змахнула пальцями, змусивши мене до цього. Під дією невидимої сили у мене аж кістки заболіли. Ковзнувши над рештками черепичних дахів, ми попрямували до невеличкого внутрішнього двору. Мої ступні з силою гепнулися об бруківку так, що удар передався на все тіло.

— З часом ти навчишся приземлятися більш м’яко, — діловито зауважила відьма.

Мені важко було усвідомити зміни, які щойно відбулися. Кілька хвилин тому я, сонна й задоволена, лежала у ліжку з Метью. А тепер стою в якомусь сирому замку з незнайомою відьмою.

Коли з темряви показалися дві постаті, моє сум’яття змінилося на жах. То був Доменіко Мікеле. Другого я не знала, але крижаний дотик його очей засвідчив, що він теж вампір. Запах ладану та сірки підтвердив, що переді мною — Герберт Оріякський, папа-вампір.

Суто фізично Герберт не справляв моторошного враження, але було у ньому щось лихе, що змусило мене інстинктивно зіщулитися. Ознаки зла крилися в глибоко посаджених карих очах, у вилицях, які так високо видалися вперед, що, здавалося, на них ось-ось репне напнута шкіра. Він мав трохи гачкуватий ніс, що нависав над тонкими губами, викривленими в жорстоку посмішку. Коли він втупився в мене своїми темними очима, небезпека, що йшла від Пітера Нокса, зблякла перед тією, що нависла наді мною тепер.

— Дякую, що організував таке гарне місце, Герберте, — впевнено мовила відьма, не відпускаючи мене від себе. — Ти правду казав — мені тут ніхто не заважатиме.

— Нема за що, Сату. Можна мені ближче придивитися до твоєї відьми? — тихо спитав папа-вампір, заходячи до мене то зліва, то справа, немов шукав краще місце для оглядин здобичі. — Вона була з де Клермоном, і тепер мені важко визначити, де скінчається його запах, і починається її.

162