Сповідь відьом - Страница 150

150

День ішов, і радість Метью від приїзду додому передалася усім. Після обіду ми пішли до його кабінету. І на підлозі біля каміна він виявив майже всі мої чутливі місця. Але за увесь цей час він жодного разу не пустив мене за свої високі мури, де він сховав свої секрети від решти створінь.

У якусь мить я простягнула невидиму руку, щоб намацати тріщинку в обороні Метью. Він здивовано поглянув на мене.

— Ти щось сказала? — спитав він.

— Ні, нічого, — відповіла я, швидко відсмикнувши невидимі пальці.

Потім ми приємно повечеряли з Ізабо — вона намагалася слідувати в руслі невимушеного й веселого настрою Метью, але інколи вона спостерігала за ним із сумним виразом обличчя.

Непереконливо вибачившись за те, що прийшла на вечерю в піжамі, я згадала про потайну шухляду робочого стола Метью і занепокоєно подумала про свій запах, який могла залишити на оксамитовій оббивці лотка, де зберігалися печатки. Зусиллям волі я змусила себе, наче й не було нічого, сказати Метью «Добраніч», і він пішов сам до свого кабінету.

Але невдовзі він повернувся у вицвілій чорній футболці та широких смугастих штанях від піжами, з-під яких виглядали його босі ступні — довгі й елегантні.

— Де ти будеш — праворуч чи ліворуч? — невимушено спитав він, стоячи зі схрещеними руками біля ліжка.

Я не була вампіром, але могла досить швидко хитати головою, коли треба було.

— Ну, якщо тобі байдуже, то я обираю лівий бік, — серйозно мовив він. — Мені буде легше розслабитися, якщо я ляжу між тобою та дверима.

— Т-та м-мені однаково, — затинаючись, бовкнула я.

— Тоді стрибай у ліжко і заповзай під ковдру. — Метью взяв у мене з рук ковдру і розстелив її, а я зробила, як він сказав. Метью ліг під ковдру поруч зі мною і аж застогнав від задоволення.

— Це найкомфортніше ліжко в усьому домі. Мати вважає, що нам не слід перейматися гарними матрацами, бо ми так мало спимо. Її ліжка — це знаряддя для тортур.

— А ти що — зі мною спатимеш? — перелякано писнула я, намагаючись надати своєму голосу такої самої невимушеності, як і у Метью.

Він простягнув праву руку і пригорнув мене до себе; моя голова опинилася на його плечі.

— Та міг би й поспати, — відповів він. — Хоча, насправді, я не спатиму.

Притулившись до Метью, я поклала долоню йому на груди, щоб чути кожен удар його серця.

— А що ти робитимеш, якщо не спатимеш?

— На тебе дивитимуся, що ж іще, — відповів він, пустотливо блиснувши очима. — А коли мені це набридне — якщо набридне взагалі, — я почитаю. — З цими словами він поцілував мене в повіки. — Тобі свічки не заважатимуть?

— Ні, — відповіла я. — Я міцно сплю. Мене ніщо не розбудить.

— Я люблю складні ситуації, — тихо зауважив Метью. — Якщо мені стане нудно, буду змушений придумати, як же тебе розбудити.

— А тобі швидко стає нудно? — піддражнила я, просовуючи пальці крізь його чуприну і опускаючи їх до потилиці.

— Поживемо — побачимо, — відказав він із пустотливою усмішкою.

Його прохолодні та лагідні руки створювали відчуття безпеки, а його присутність приємно заколисувала.

— Цікаво, це коли-небудь скінчиться? — тихо спитала я.

— Що? Конгрегація? — стурбовано спитав Метью. — Хтозна.

— Та ні, — здивовано підняла я голову. — Мені на неї начхати.

— Тоді що?

Я поцілувала його допитливі губи.

— Оце відчуття, яке виникає у мене, коли я з тобою — наче вперше в житті я по-справжньому живу.

Метью всміхнувся, і на його обличчі з’явився нехарактерний для нього милий і сором’язливий вираз.

— Сподіваюся, що ніколи.

Радісно зітхнувши, я поклала голову йому на груди і заснула міцним сном без сновидінь.

Розділ 27

Наступного ранку мені спало на думку, що досі дні, проведені з Метью, підпадали під одну з двох категорій. Він або керував порядком дня — то була турбота про мою безпеку й ретельні приготування до будь-чого, або ж день розгортався сам по собі, без будь-якого плану та схеми. Тепер мені не вірилося, що не так давно події мого дня визначалися старанно складеними графіками та списками.

Сьогодні ж я надумала взяти все у свої руки. Сьогодні Метью впустить мене в своє вампірське життя.

На жаль, цьому рішенню судилося зіпсувати день, який обіцяв бути прекрасним.

День розпочався з відчуття фізичної близькості Метью, від чого в мене виникло таке саме нестримне бажання, як те, що я відчула вчора біля будинку, коли зустрічала його. Жадання було ефективнішим за будь-який будильник. І я втішалася, бо він не забарився з реакцією і завзято почав мене цілувати.

— А я вже думав, що ти ніколи не прокинешся, — пробурмотів він між поцілунками. — Я злякався, що доведеться кликати з села місцевий оркестр, але єдиний сурмач, який вмів грати побудку, помер минулого року.

Лежачи поруч із Метью, я помітила, що на ньому не було пляшечки з Вифанії.

— А куди подівся твій знак паломника? — спитала я, сподіваючись, що Метью скористається прекрасною нагодою розповісти мені про орден лицарів Лазаря. Але він цю можливість знехтував.

— Він мені більше не потрібен, — відповів Метью, і, відволікаючи мене, відсунув пасмо мого волосся і поцілував чутливе місце у мене за вухом.

— Скажи чому? — наполягла я, злегка зіщулившись і відсовуючись від нього.

— Трохи згодом, — відказав він, мандруючи губами від шиї до плечей.

Та моє тіло відкинуло всі спроби розпочати раціональну розмову. Ми удвох поводилися інстинктивно — торкалися одне одного крізь бар’єри тоненької одежі, помічаючи невеличкі зміни — дрож, гусячі пухирці на шкірі, ніжний стогін, — які обіцяли перерости в більше й сильніше задоволення. Коли ж я виявила наполегливість, і залізла Метью в штани, намагаючись торкнутися оголеної плоті, він різко зупинив мене.

150