Сповідь відьом - Страница 149

149

Метью блискавично обхопив моє обличчя долонями.

— Мені не потрібно заохочення, щоб захотіти бути з тобою. Ти сказала, що покохала мене в той момент, коли здолала своє бажання огріти мене веслом на пристані, — мовив він із щирим виразом на обличчі. — А я покохав тебе раніше — в ту мить, коли ти вдалася до магії, щоб зняти з полиці книгу в Бодліанській бібліотеці. Спочатку на твоєму обличчі відбилося величезне полегшення, яке за мить змінилося винуватим виразом.

Ізабо підвелася, відчуваючи дискомфорт через те, що її син так відверто висловлював свої почуття.

— Ми вас залишимо.

Марта заходилася клопотатися на столі, готуючись піти до кухні, де вона, без сумніву, почне готувати святкову трапезу з десяти страв.

— Ні, маман. Вам слід вислухати й решту.

— То ви не просто вигнанці, — похмуро мовила Ізабо, важко опускаючись у крісло.

— Поміж істотами завжди існувала ворожнеча, особливо між вампірами та відьмами. Але ми з Діаною винесли цю напруженість на поверхню. Втім, це просто привід. Насправді Конгрегацію не турбує наш намір порушити домовленість.

— Припини говорити загадками, Метью, — різко кинула Ізабо. — Мені вже набридло їх слухати.

Метью з жалем поглянув на мене і продовжив:

— Насправді Конгрегація зацікавилася манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два» та тим, як Діані вдалося його дістати. Відьми розшукували цей манускрипт не менше, ніж я. І вони навіть уявити собі не могли, що саме тобі вдасться дістати його. І ніхто й подумати не міг, що я опинюся біля тебе першим.

Задавнені страхи заворушилися і виповзли на поверхню, підказуючи мені — щось було не так.

— Якби не свято Мабон, — говорив далі Метью, — могутні відьми одразу були б у Бодліанській бібліотеці, ті відьми, які знають про велику важливість цього манускрипту. Але вони надто захопилися святом і послабили свою пильність. Вони залишили наглядати за тобою оту молоду відьму, і вона проґавила і тебе, і манускрипт.

— Бідолашна Джиліан, — прошепотіла я. — Напевне, Пітер Нокс сказився від злості на неї.

— Та отож, — крізь зуби зауважив Метью. — Але Конгрегація теж певний час слідкувала за тобою через причини, що виходять далеко за межі манускрипту і мають стосунок до твоєї сили та здібностей.

— І скільки ж вони за мною слідкували? — спитала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі.

— Мабуть, все твоє життя.

— Відтоді, як загинули мої батьки. — У пам’яті спливли бентежні спогади дитинства — поколювання, яке я відчувала, коли якась відьма втуплювалася на мене у школі на перерві, холодний погляд вампіра на дні народження подруги… — Вони слідкували за мною відтоді, як загинули мої батьки.

Ізабо розтулила рота і хотіла щось сказати, але побачила вираз обличчя свого сина — і визнала за краще промовчати.

— Якщо вони доберуться до тебе, то доберуться й до книги — принаймні, їм так здається. Ти пов’язана з «Ешмолом сімсот вісімдесят два» у якийсь потужний спосіб, але який — я ніяк не збагну. Гадаю, вони теж ще не додумалися.

— Навіть Пітер Нокс?

— Маркус намагався розпитати і дізнатися. Йому добре вдається вивуджувати з людей інформацію. Наскільки нам відомо, Нокс сам губиться в здогадках.

— Я не хочу, щоб Маркус через мене наражався на ризик. Не треба його сюди вплутувати, Метью.

— Маркус знає, як за себе постояти.

— Я теж маю тобі дещо сказати, — випалила я, побоюючись, що наступного разу в мене просто забракне духу на розповідь.

Метью взяв мене за обидві руки, і його ніздрі легенько тріпнулися.

— Ти втомлена, — мовив він. — І голодна. Може, почекаємо до післяобіднього часу?

— А ти що, нюхом чуєш, коли я голодна? — спитала я недовірливо. — Так нечесно.

Метью закинув назад голову і розсміявся. Але рук моїх не випустив.

— І це каже мені відьма, здатна, якщо захоче, читати мої думки так, наче вони написані на телеграфній стрічці. Діано, люба, я знаю, коли ти міняєш свою думку, знаю, коли ти замислюєш щось нерозсудливе, наприклад, перестрибнути на коні загорожу. А ще я достеменно вмію визначати, коли ти голодна, — сказав він і підкріпив свої слова поцілунком.

— До речі, про мої відьмацькі здібності, — мовила я, злегка задихавшись від поцілунку. — Наявність відьмоводи серед моїх вроджених здібностей була днями підтверджена.

— Що? — занепокоєно поглянув на мене Метью. — І коли ж це сталося?

— Тієї ж миті, коли ти виїхав за межі маєтку. Поки ти був зі мною, я не могла дозволити собі розплакатися. Коли ж ти поїхав, я плакала. Багато.

— Ти й раніше плакала, — задумливо мовив він, взяв мої руки й уважно обдивився долоні та пальці. — Вода витікала з твоїх рук?

— Вона витікала звідусіль, — відповіла я. — З рук, з волосся, з очей, з ніг — навіть із рота. Я мала таке враження, що від мене нічого не лишилося, окрім води. Мені здавалося, що тепер у мене в роті назавжди залишиться присмак морської солі.

— Ти була сама? — суворо спитав Метью.

— Ні, звісно, що ні, — поспішно запевнила його я. — Зі мною були Марта і твоя мати. Вони просто не могли до мене підійти. Бо було так багато води, Метью. Води і вітру.

— І що змусило воду зупинитися? — спитав він.

— Не що, а хто. Воду зупинила Ізабо.

Метью надовго затримав погляд на матері.

— Вона мені співала.

Важкі повіки вампіра впали, закривши йому очі.

— Колись вона співала увесь час. Дякую вам, маман.

Я чекала, що він розповість мені, як Ізабо колись співала йому, як вона після смерті Філіпа стала зовсім іншою. Але Метью не сказав нічого. А натомість огорнув мене несамовитими обіймами, і я спробувала пробачити йому те, що він не довірив мені відомості про цю частину свого життя.

149