Сповідь відьом - Страница 151

151

— Не поспішай. Ми маємо час.

— У вас, вампірів… — тільки й встигла промовити я, бо Метью змусив мене замовкнути, закривши мені рота поцілунком.

Коли до спальні увійшла Марта, ми й досі були у ліжку за шторами. Навмисне гучно гепнувши тацю зі сніданком на стіл, вона метнула в камін дві поліняки з ентузіазмом шотландця, що кидає жердину. Метью визирнув з-за штор, сказав «Доброго ранку» і заявив, що я страшенно зголодніла.

Марта вибухнула чергою фраз окситанською і пішла собі, мугикаючи під ніс пісеньку. Метью відмовився перекладати її слова для мене, пославшись на те, що вони надто непристойні для мого ніжного слуху.

Цього ранку Метью, замість спостерігати, як я їм, поскаржився, що йому нудно. При цьому очі його пустотливо заблищали, і він нетерпляче завовтузився й засмикав руками.

— Після сніданку вирушимо на верхову прогулянку, — пообіцяла я і поклала до рота шматочок яєчні, а потім запила його гарячущим чаєм. — А моя робота може почекати.

— Верхова їзда тут не допоможе, — пирхнув Метью.

Поцілунки допомогли прогнати нудьгу. Коли Метью нарешті погодився покататися верхи, мої губи були пурпуровими, а сама я вже набагато краще знала про взаємозв’язок своєї нервової системи з чутливими зонами.

Він спустився вниз перевдягнутися, а я тим часом помилася під душем. Марта прийшла нагору забрати тацю, і я розповіла їй про свій план, поки зав’язувала волосся на потилиці тугим вузлом. Коли я дійшла до головної частини свого плану, Марта здивовано витріщилася на мене, але погодилася передати Жоржу невеличкий пакунок бутербродів та пляшку води, щоб він поклав їх до сідельної сумки Ракаси.

Після цього мені нічого не лишалося робити, як сповістити Метью.

Він сидів за своїм робочим столом, щось мугикав, клацав на комп’ютері й час від часу проглядав повідомлення на своєму мобільному. Почувши, що я увійшла, він підняв голову і весело всміхнувся.

— Нарешті, — сказав він. — А я вже був думав, що мені доведеться тебе з ванни виловлювати.

Пристрасне бажання знову пронизало мене, і у мене затремтіли коліна. Мої почуття посилювалися й ускладнювалися усвідомленням того, що коли я скажу йому, те, що хотіла, то усмішка враз злетить із його обличчя.

«Нехай все скінчиться нормально», — прошепотіла я собі й поклала руки йому на плечі. Метью закинув назад голову і, прихилившись до моїх грудей, поглянув на мене знизу вгору й усміхнувся.

— Поцілуй мене, — наказав він.

Я підкорилася йому, не вагаючись, приємно вражена тому спокійному комфортному почуттю, що виникло між нами. Воно так відрізнялося від описаного у книжках та кінофільмах, де з кохання робили щось складне, таке, що потребувало напружених зусиль. Кохати Метью було як кораблеві заходити до порту, а не виходити з нього назустріч шторму.

— І як тобі це вдається? — спитала я й обхопила його обличчя долонями. — Я маю таке відчуття, наче знала тебе все життя.

Метью щасливо всміхнувся і знову зосередив увагу на комп’ютері — позакривав різні програми. Поки він це робив, я насолоджувалася його пряним запахом і пригладжувала йому на потилиці волосся.

— Як гарно, — сказав він, відхиляючись на мою руку.

Що ж, настав час зруйнувати день, яким він його замислив. Нахилившись, я поклала підборіддя йому на плече.

— Візьми мене на полювання.

Кожен м’яз його тіла напружився.

— Це не розвага, Діано, і це зовсім не смішно, — відповів Метью крижаним тоном.

— А я й не кажу, що це розвага. — Мої руки та підборіддя лишалися там, де й були. Він спробував знизати плечима і вивільнити їх, але я не відпустила його. Я не мала мужності різко не погоджуватися з ним, але не збиралася і легко здаватися. — Тобі доведеться це зробити, Метью. Бо тобі треба знати, що я довіряю тобі.

Він рвучко підвівся, не залишивши мені іншого вибору, як відступити і відпустити його. Метью відійшов убік і його рука потягнулася до того місця на грудях, де колись висіла пляшечка зі святою водою. Негарна ознака.

— Вампіри не беруть теплокровних на полювання, Діано.

Це також була недобра ознака. Він збрехав мені.

— Ні, беруть, — уперто заперечила я. — Ти їздиш на полювання з Гемішем.

— То ж зовсім інше. Я знаю його багато років, і я з ним не сплю в одному ліжку, — відказав Метью грубо, втупившись у книжкові полиці.

Я повільно рушила до нього.

— Якщо Геміш може з тобою полювати, то зможу і я.

— Ні. — М’язи під його светром рельєфно напружилися.

— Ізабо брала мене з собою.

Тишу, що запала в кімнаті, не порушив жоден звук. Метью рвучко вдихнув, і м’язи на його плечах нервово сіпнулися. Я ступила ще один крок до нього.

— Не треба, — хрипко сказав він. — Я не хочу, щоб ти підходила до мене, коли я злий.

Я нагадала собі, що сьогодні — не його день і швидко ступила ще кілька кроків і стала прямо позаду нього. Стала так близько, щоб він не зміг уникнути мого запаху чи рівного й спокійного биття мого серця.

— Я не хотіла злити тебе.

— А я на тебе й не злюся, — відповів Метью з гіркотою в голосі. — Але моїй матінці про дещо доведеться мені розповісти. Вона й так сторіччями випробовувала моє терпіння, але взяти тебе на полювання — це непростимо.

— Ізабо спитала мене, чи не хочу я повернутися до шато.

— Вона взагалі не мала ставити тебе перед вибором, — гаркнув він і різко крутнувся до мене обличчям. — Вампіри під час полювання не володіють собою, а якщо й володіють, то не повністю. Кому-кому, а моїй матері не можна довіряти, коли вона зачула запах крові. Найголовніше для неї — це вбити жертву і напитися її крові. Якби вітер доніс до неї твій запах, вона б і тобою підхарчилася. Без вагань.

151