Сповідь відьом - Страница 92

Восени Лафайєт знову зміг їздити верхи, тож вони з Метью зникли на деякий час у лісах Пенсільванії та Нью-Йорка і повернулися з цілою армією воїнів племені онейда. Індіанці звали Лафайєта Каюла за його вправність у сідлі. Метью ж вони звали Атлутанун, тобто воєвода, завдяки його вмінню згуртовувати воїнів і вести їх на битву.

Лафайєт повернувся до Франції, а Метью ще довго залишався в армії. Маркус теж залишився на службі простим помічником хірурга. День у день він загоював рани, отримані солдатами від кулі мушкета, ядра гармати чи шаблі. Коли ж поранення отримував хтось із підлеглих Клермона, Метью намагався розшукати Маркуса, бо у того, за його словами, був талант загоювати рани.

Невдовзі після того як Континентальна армія вступила до Йорктауна, Маркус захворів на лихоманку. На жаль, його талант до загоювання ран нічим не зарадив. Маркус лежав, тремтів у холодному поту, і за ним доглядали лише тоді, коли у когось із персоналу траплялася вільна година. Після чотирьох днів боротьби з хворобою Маркус усвідомив, що помирає. Лафайєт саме повернувся до Америки і разом із Клермоном зайшов до шпиталю провідати когось зі своїх поранених бійців. Метью побачив Маркуса у дальньому кутку палати на зламаному ліжку. І відчув запах смерті.

Офіцер-француз сів на ліжко біля умирущого і, коли ранок приходив на зміну ночі, розповів йому свою історію. Маркусу здалося, що він марить. Чоловік, що пив кров, не міг померти? Почувши таке, Маркус вирішив, що він уже помер і його мордує отой диявол, котрий, як застерігав його батько, живитиметься його гріховною натурою.

Вампір пояснив, що Маркус зможе пережити лихоманку, але за це доведеться заплатити певну ціну. Спершу народитися знову. А потім і полювати, і вбивати, і пити кров — навіть людську кров. На певний час потреба в крові унеможливить перебування серед поранених та хворих. І Метью пообіцяв послати Маркуса до університету, щоб він потроху призвичаївся до свого нового єства.

Перед світанком, коли біль став нестерпним, Маркус вирішив, що його бажання жити є сильнішим за страх того нового життя, про яке розповів йому вампір. Метью виніс його, обм’яклого та палаючого від лихоманки, із шпиталю і поніс до лісу, де на них уже чекали воїни племені онейда, щоб відвезти далеко в гори. Метью випив кров Маркуса у потаємній печері, де ніхто не почув би його верески. Навіть нині Маркус прекрасно пам’ятав ту спрагу, яка охопила його відразу після цього. Він буквально збожеволів від неї, йому страшенно хотілося пити все, що було прохолодне й рідке.

Нарешті Метью прокусив зубами власне зап’ястя і дав Маркусу напитися. Могутня кров вампіра повернула його до життя — нового й незвіданого.

Індіанці онейда з байдужим спокоєм чекали біля входу в печеру, щоб не дати новоспеченому вампіру влаштувати гармидер на сусідніх хуторах, коли проявиться його жага крові. Вони розпізнали, ким насправді був Метью, тієї ж миті, коли він з’явився у їхньому поселенні. Він був як Дагваненьєнт — відьмак, що жив у вихорі й був безсмертний. Для індіанців було загадкою — чому боги вирішили обдарувати французького вояка такими здібностями, але боги часто являли їм свої несподівані, непояснимі рішення. Все що вони могли зробити — це неодмінно розповісти своїм дітям легенду про Дагваненьєнта і навчити, як слід убивати таке створіння: спалити, розтерти його кістки на порох, а порох розвіяти під чотири вітри, щоб воно ніколи не змогло відродитися.

Суворо обмежений у своїх діях, Маркус поводився, як мала дитина; втім, він насправді й був малою дитиною: завивав, плакав і тремтів від усвідомлення власного безсилля та незадоволених потреб. Коли Метью вполював оленя, щоб нагодувати юнака, котрий відродився як його син, Маркус швидко висмоктав тварину досуха. Це вгамувало його голод, але не притлумило гудіння у венах, які Метью наповнив своєю древньою кров’ю.

Тиждень Метью годував його у печері свіжою здобиччю і насамкінець вирішив, що Маркус уже готовий полювати самостійно. Батько та син висліджували оленів та ведмедів у лісових хащах та на залитих місячним сяйвом гірських кряжах. Метью вчив його нюхати повітря, видивлятися в темряві найменший натяк на рух і відчувати зміни вітру, який донесе до них нові запахи. А ще він вчив цілителя, як убивати.

У ті давні дні Маркус прагнув якомога більше крові. Метью теж потребував крові, щоб вгамувати свою жагу й підживити ненаситне тіло. І лише тоді, коли Маркус навчився вправно висліджувати оленя, швидко валити його на землю і так само швидко й без зайвого шуму випивати його кров, Метью дозволив йому полювати на людей. Про жінок і мови не йшло. Бо, як пояснив Метью, новонароджені вампіри дуже ризикували з ними оконфузитися — надто вже тонкими були межі, що розділяли секс та смерть, залицяння та охоту.

Спочатку батько й син живилися хворими британськими солдатами. Декотрі благали Маркуса залишити їм життя, і Метью навчив його, як слід харчуватися теплокровними так, щоб їх не вбивати. Потім вони почали полювати на злочинців, які верещали, благаючи пощади, на яку не заслуговували. І щоразу Метью примушував Маркуса пояснювати йому, чому він вибрав жертвою саме цю людину. Мораль Маркуса зростала і розвивалася — неквапливими свідомими кроками, бо саме так вампір приходить до розуміння того, що саме потрібно йому для виживання.

Метью славився своїм розвиненим відчуттям добра і зла. А всі його помилкові судження робилися виключно у стані гніву. Маркусу розповіли, що його батько вже не схильний до проявів цієї небезпечної емоції. Може, й так, але цього вечора в Оксфорді лють на обличчі Метью була така сама, як і тоді, під час битви при Брендівайн. Але поля бою, де він міг би дати вихід своїй люті, не знаходилося.