Сповідь відьом - Страница 80

— Можеш підігрівати його коли завгодно, — зазначила я, відчуваючи, як тепло гуляшу розливається по всьому моєму тілу. — А чому ти не їси?

— Не їм, бо не голодний. — Якийсь час Метью знову дивився, як я їм, а потім пішов на кухню, щоби принести ще вина. То була пляшка, запечатана червоним сургучем. Розрізавши сургуч, він відкоркував пляшку.

— Прекрасно, — прокоментував Клермон, наливаючи яскраво-червону рідину в графин.

— Ти вже чуєш запах? — спитала я, і досі до кінця не впевнена в надприродній силі його органів чуття.

— Хіба ж можна не чути запах такого вина! — Метью налив напою мені у келих, і трохи хлюпнув собі. — Ти готова скуштувати дещо абсолютно фантастичне? — спитав він. Я кивнула. — Це «шато Марго» з одного приголомшливого збору. Дехто вважає його найкращим із коли-небудь вироблених червоних вин.

Ми підняли наші келихи, і я скопіювала кожен рух Метью. Він встромив носа у свою склянку, а я — у свою. І враз мене огорнув аромат фіалок. А перше враження від смаку було таке, наче я випила шовковистий оксамит. За оксамитом пішли присмаки молочного шоколаду та ягід, а опісля — цілий потік начебто випадкових і не пов’язаних один з одним смаків, що нагадали мені давно забутий запах батькового кабінету після того, як він там курив, а також стружки від заточеного олівця, що їх я викидала до сміттєвого кошика, коли вчилася ще в другому класі. Останнє, що я у тім вині помітила, був пряний присмак, який нагадав мені про Метью.

— Воно смакує як ти!

— А чому?

— Бо пряне, — відповіла я і раптом вся почервоніла, як буряк.

— Просто пряне — і все?

— Ні. Спершу мені здалося, що воно смакуватиме квітами — фіалками, — бо саме фіалками воно й пахло. Але потім чого я тільки там не розкуштувала! А як воно тобі на смак?

На мою думку, його відповідь мала бути набагато цікавішою та менш спантеличеною, аніж моя реакція. Метью понюхав вино, крутнув його в келиху і покуштував.

— Фіалки — так, тут я з тобою згоден. Оті пурпурові фіалки в цукрі. Єлизавета Тюдор полюбляла цукровані фіалки, і вони зруйнували її зуби. — Метью знову пригубив келих. — Дим добрих сигар, на кшталт тих, що були в моді в клубі «Мальборо», коли там бував принц Уельський. Ожина, зібрана в чагарниках побіля стайні в Старій хатині та порічки, замочені в бренді.

Напевне, спостереження за тим, як вампір користується своїми надприродними чуттєвими здібностями, є одним із найбільш сюрреалістичних переживань для будь-кого. Вражало не те, що Метью бачив, чув і відчував нюхом те, чого не могла відчувати й бачити я. Вражала гострота і точність його сприйняття, коли щось потрапляло в поле дії органів його чуття. Скажімо, він розпізнав не просто ожину, а конкретну ожину, зібрану в конкретному місці та в конкретний час.

Метью попивав своє вино, а я тим часом прикінчила гуляш. Наситившись, я задоволено зітхнула, взяла свій келих із вином і почала бавитися — обернула його за ніжку так, що він спіймав відблиск свічок.

— А як ти гадаєш, яка я на смак? — спитала я нарочито грайливим тоном.

Метью блискавично схопився на ноги, його обличчя зблідло і перекосилося від гніву. Він не помітив навіть, що його серветка упала на підлогу. Вена у нього на лобі набухла, але швидко спала.

Я сказала щось не те.

Не встигла я й оком моргнути, як він опинився поруч і витягнув мене з крісла. Його пальці впилися мені в лікті.

— Залишилася одна легенда про вампірів, яку ми з тобою ще не обговорили, чи не так?

Очі Клермона були якісь химерні, обличчя — страшне. Я спробувала вирватися з його хватки, але він іще сильніше загнав у мене свої пальці.

— Ту легенду, де йдеться про вампіра, який так зачаровується жінкою, що вже не може себе стримати!

Я швидко пригадала, що сталося. Він спитав мене, що я відчула на смак. Я відповіла, що вино на смак таке ж, як і він. А потім вампір розповів, що він відчув на смак, а я…

— Ой, Метью, — прошепотіла я.

— Хочеш знати, що я відчуватиму, коли тебе скуштую? — Голос вампіра знизився і перейшов у загрозливе гарчання. На якусь мить я відчула до нього огиду.

Та не встигло це відчуття зміцніти, і вирости, як він відпустив мої руки. Я не мала часу ані відсахнутися, ані якось відреагувати. Просунувши пальці крізь моє волосся, вампір схопив мене за шию і вдавив великі пальці мені в горло. Я знову була у пастці, й відчуття заціпеніння, яке йшло від його холодних пальців, розповзлося моїм тілом. Невже я так сп’яніла від двох склянок вина? Чи, може, він чимось мене опоїв? Чим іще можна було пояснити відчуття приреченості, впевненості в тім, що мені не вдасться вивільнитися?

— Мені подобається не лише твій аромат. Я чую, як біжить венами твоя відьмина кров, — прошепотів Метью, притиснувшись своїми холодними губами мені до вуха. Віддих його був легкий та солодкий. — А ти знала, що кров відьми звучить, мов музика? Вона — як та сирена, чий спів змушує завороженого моряка спрямовувати свій корабель на скелі; поклик твоєї крові може стати моєю погибеллю — і твоєю також.

Губи вампіра почали торкатися мого підборіддя — чимдалі, тим швидше. І щоразу місце їхнього дотику спочатку холонуло, мов крига, а потім враз обпікало — то моя кров різко приливала до поверхні шкіри.

— Метью, — насилу мовила я, потерпаючи через хватку на своєму горлі. Не в змозі — і не бажаючи — навіть поворухнутися, я заплющила очі, очікуючи, що зуби вампіра ось-ось вп’ються мені в шию.

Натомість зголоднілі губи Метью притиснулися до моїх губ. Він оповив мене руками й обхопив долонями мою потилицю, міцно притиснувши до себе. З руками, затиснутими між його та моїми грудьми, я під тиском розтулила губи. І відчула, як під моєю долонею стукнуло його серце — один раз.