Сповідь відьом - Страница 79

— Якщо ти хочеш уникнути подібних проблем у майбутньому, то тобі краще не заходити до довідкового палеографічного відділу Бодліанської бібліотеки, — в’їдливо відказала я.

— Просто тепер мене більше цікавить не історія, а одна жінка, що її досліджує. — Метью поволі підвівся. — Я питав, чи не голодна ти.

Для мене лишалося загадкою: чому він про це постійно питає? Хіба ж бувало таке, щоб я не була голодна?

— Так, — відповіла я, намагаючись виборсатися з глибокого й пухкого крісла. Метью подав мені руку. Я вхопилася за неї, і він із легкістю підняв мене.

Ми опинилися одне проти одного, майже торкаючись своїми тілами. Я зосередила увагу на виступ під светром Метью, де висіла маленька пляшечка зі священною водою.

Його очі бігали по мені, залишали за собою сліди — маленькі холодні сніжинки.

— Маєш чудовий вигляд, — мовив він стиха.

Я нагнула голову, і те саме пасмо звично впало мені на лоба. Метью простягнув руку і заправив пасмо за вухо. Цього разу його пальці ковзнули далі — аж до шиї. Піднявши пасмо волосся, він пропустив його крізь пальці, мов воду. Я здригнулася — то холодне повітря торкнулося моєї оголеної шиї.

— Мені подобається твоє волосся, — стиха пробурмотів Метью. — Воно має всі можливі кольори — навіть пасма чорного та червоного.

Я почула, як вампір глибоко увібрав у себе повітря — то він віднайшов у мені якийсь новий запах.

— Що ж ти там винюхав? — спитала я хрипким голосом, не наважуючись поглянути йому в очі.

— Тебе, — видихнув Метью.

Я повільно і невпевнено підняла голову, і наші погляди зустрілися.

— Може, повечеряємо?

Після цього скороминущого емоційного напливу мені було важко зосередитися на їжі, але я старалася, як могла. Метью підсунув крісло з ротангу так, щоб мені було добре видно всю теплу й затишну кімнату. З мікроскопічного холодильника він витягнув дві тарілки. На кожній поверх шару розкришеного льоду лежали по шість устриць — немов промені зірки.

— Лекція номер один у курсі твого навчання стосуватиметься устриць та шампанського. — Метью сів і підняв палець, наче професор, що приступає до викладання свого улюбленого предмета. Він потягнувся за пляшкою вина, яка перебувала в зоні «розмаху крил» його довгих рук, і взяв її з відерця. Одним поворотом п’ясті Метью витягнув корок із горла пляшки.

— Зазвичай це вдається мені важче, — сухо прокоментував він, обдивляючись свої сильні елегантні пальці. — Якщо хочеш, можу навчити тебе збивати корок мечем, — весело вишкірився Метью. — Звісно, підійде й ніж, якщо поруч не знайдеться меча. — І з цими словами він розлив вино по келихах, де воно зашипіло, затанцювало і заіскрилося у світлі свічок.

Він підняв свій келих і простягнув до мене.

— A la tienne.

— A la tienne, — відповіла я і підняла свій келих, щоб подивитися, як лопаються бульбашки, піднімаючись на поверхню. — А чому бульбашки такі маленькі?

— Тому що вино таке старе. Більшість шампанських вин довго не залежуються, бо їх досить швидко споживають. Але я особисто полюбляю саме старе вино — воно нагадує мені те, як смакувало шампанське в давнину.

— А це шампанське — дуже старе?

— Старше за тебе, — відповів Метью. Він саме розділяв половинки устриць голими руками — хоча для цього зазвичай був потрібен дуже гострий ніж та неабияка вправність — і кидав оболонки до скляної миски посеред стола. Він подав мені одну тарілку.

— Це шампанське тисяча дев’ятсот шістдесят першого.

— Будь ласка, скажи, що це найстаріше вино з тих, які ми сьогодні питимемо, — сказала я, пригадавши вино, яке Метью приніс минулого разу на вечерю. У пляшці з-під нього на моєму туалетному столику і досі стояли білі троянди, які він мені приніс.

— І не подумаю, — єхидно всміхнувся Клермон.

Я обережно скуштувала шматочок того, що містилося в оболонці устриці. І враз у мене очі мало на лоба не вискочили — мій рот наповнився присмаком Атлантичного океану.

— А тепер випий. — Метью підняв свій келих і спостерігав, як я відсьорбнула трохи золотистої рідини. — Що ти відчуваєш на смак?

Кремоподібна консистенція вина та устриці, зіштовхнувшись із присмаком морської солі, витворила щось абсолютно фантастичне і чаруюче.

— Таке враження, що у мене в роті — увесь океан, — відповіла я, і знову відсьорбнула вина.

Покінчивши з устрицями, ми перейшли до гігантського салату. Там були всі дорогі овочі, які тільки знало людство, а також горіхи, ягоди. До салату йшла смачна приправа з шампанського оцту та оливкової олії, яку Метью приготував, наколотивши її прямо за столом. Страву прикрашали тоненько нарізані шматочки м’яса куріпок, впольованих у лісі побіля Старої хатинки. Ми скуштували трохи напою, який Метью назвав «моє вино на день народження». Це вино мало запах ароматизованого лимоном поліролю для підлоги, а на смак було як крейда вперемішку з ірисками.

Наступною стравою був гуляш із великими шматками м’яса в ароматному соусі. Щойно скуштувавши його, я здогадалася, що це — телятина з яблуками та невеличкою кількістю сметани, накладеної поверх рису. Спостерігаючи, як я їм, Метью всміхнувся: я скривилася, коли мені вперше трапилося кисле яблуко.

— Це старий рецепт із Нормандії, — пояснив він. — Тобі подобається?

— Просто чудово. А ти сам це приготував?

— Ні, — зізнався Метью. — Гуляш приготував мені шеф-кухар із ресторану готелю «Стара пасторська оселя» і спорядив чіткими інструкціями як не перепалити його під час підігрівання.