Сповідь відьом - Страница 236

236

На порозі з’явилася Ем. Ми посунулися, даючи їй місце за столом.

— Та я й недавно подорожувала в часі, — зізналася я.

— Коли? — спитав Метью, на мить відволікаючись від прибирання того, що лишилося після щеплень.

— Спочатку на під’їзній алеї, коли ти розмовляв з Ізабо. А потім того дня, коли Сара намагалася навчити мене запалювати свічку, а я вийшла з комірчини до саду. І кожного разу тільки-но я піднімала ногу, думала, куди мені треба йти, а опускала її вже там, де хотіла бути.

— Що ж, це справді схоже на подорож у часі, — повільно мовила Сара. — Ясна річ, ти не подорожувала далеко і нічого з собою не брала. — Вона зміряла поглядом Метью, і на її лиці з’явився сумнів.

У двері постукали.

— Можна увійти? — спитала Софі з протилежного боку дверей.

— Можна, Метью? — спитала Емілі.

— Якщо вона не торкатиметься Діани, то можна.

Ем відчинила двері, й на порозі з’явилася Софі, заспокійливо погладжуючи свій живіт.

— Усе буде нормально, — запевнила Емілі спокійним і безтурботним голосом. — Якщо Метью має речовий зв’язок із місцем, до якого ви подорожуєте, він не обтяжуватиме Діану, а навпаки — допомагатиме їй.

З-за Софі визирнула Міріам.

— Що тут цікавого? — спитала вона.

— Ми обговорюємо подорожі в часі, — відповіла я.

— А як ти тренуватимешся? — поцікавилася Міріам, обходячи Софі. Коли ж та рипнулася було слідком за нею, вона рішуче і досить безцеремонно відіпхнула її назад до дверей.

— Діана вирушить у минуле спочатку на кілька годин, потім — на довший час. Ми повільно будемо подовжувати час, а потім — збільшувати відстань. І насамкінець ми додамо Метью — і побачимо, що з того вийде. — Сара поглянула на Емі. — Ти зможеш їй допомогти.

— Та трохи, — обережно відповіла Емілі. — Колись Стівен розповідав мені, як він це робив. Для подорожей у минуле він ніколи не користувався заклинаннями, бо був могутнім чаклуном і добре обходився без них. Зважаючи на те, що Діана ще змалечку подорожувала в часі й має проблеми з заклинаннями, то краще нам наслідувати приклад Стівена.

— А чому б вам із Діаною не піти до сараю і там не спробувати? — діловито запропонувала Сара. — Вона зможе повернутися до комірчини.

Коли за нами рушив Метью, Сара виставила руку і зупинила його.

— Залишайся тут.

Обличчя Метью знову посіріло. Йому не сподобалося, що я піду в іншу кімнату, ба — більше — в інший час.

Сарай для хмелю й досі зберігав пахощі колишніх врожаїв. Ем стала напроти мене і почала стиха видавати мені вказівки.

— Стій якомога спокійніше і не рухайся. Ні про що не думай.

— Ти говориш як мій наставник із йоги, — зазначила я, розставляючи кінцівки в позу гори.

Ем усміхнулася.

— Мені завжди здавалося, що йога та магія мають багато спільного. А тепер заплющ очі. Подумай про комірчину, з якої ти щойно вийшла. Твоє бажання опинитися там має бути сильнішим за бажання бути тут.

Відтворивши в уяві комірчину, я наповнила її предметами, запахами і людьми. А потім насупилася.

— А де будеш ти?

— Це залежить від того, коли ти туди прибудеш. Якщо до того, як ми звідти пішли, то я буду там. Якщо після — то тут.

— Щось я не дуже розумію фізичний бік процесу. — Моя голова враз наповнилася турботами про те, як всесвіт впорається з кількома Діанами та Емілі — вже не кажучи про кількох Сар та Міріам.

— Не думай про фізику. Що написав твій татко в тій записці? «Той, хто більше нездатен дивуватися, нездатен захоплюватися, той майже мрець».

— Приблизно так, — неохоче погодилася я.

— Настав час для важливого кроку в загадковість, Діано. Магія та чудеса, які є твоїми по праву народження, чекають на тебе. А тепер подумай, де б тобі хотілося бути.

Коли мій розум сповнили уявні образи, я підняла ногу.

А коли я її опустила, то побачила, що так і стою з Емілі в сараї.

— Не вийшло, — сказала я, охоплена панікою.

— Ти надто зосередилася на деталях кімнати. Подумай про Метью. Хіба ж тобі не хочеться бути з ним? Магія — у серці, а не в розумі. Магія — це не слова і не виконання тієї чи іншої процедури на кшталт заклинання. Ти маєш відчувати її.

— Бажання. — Я уявила себе в той момент, коли діставала примірник «Нотаток та загадок» із полиці в Бодліанській бібліотеці, знову відчула дотик його губ у його помешканні у коледжі Всіх Душ. Я геть забула про сарай, і думала лише про Метью, який розповідав мені про Томаса Джефферсона та Едварда Дженнера.

— Ні, — рішуче мовила Емілі. — Не думай про Джефферсона. Думай про Метью.

«Метью», — подумала я і пригадала дотик його прохолодних пальців, багатий тембр його голосу і відчуття повноти життя, яке виникало завжди, коли ми були разом.

Я підняла ногу.

І опустила її в комірчині, у кутку, притиснута старою діжкою.

— А що, як вона загубиться? — знервовано спитав Метью. — Як ми повернемо її назад?

— Про це не слід турбуватися, — відповіла Софі, показуючи на мене. — Бо вона вже тут.

Метью різко крутнувся на п’ятах — і полегшено зітхнув, уривчасто віддихнувши.

— Мене довго не було? — спитала я, відчуваючи легке запаморочення та спантеличення, але загалом почуваючись добре.

— Хвилини з півтори, — відповіла Сара. — Цілком достатньо для того, щоб у Метью стався нервовий зрив.

Метью пригорнув мене до грудей і сховав мою голову собі під підборіддя.

— Слава Богу. А коли вже можна буде й мені вирушити з нею?

— Не треба бігти попереду паровоза, — зупинила його Сара. — Будемо просуватися крок за кроком.

236