Сповідь відьом - Страница 235

235

Метью нахилився і поставив мене на ноги.

— Ходімо, треба починати, — мовив він беззаперечним голосом.

— Ти не штрикатимеш мене сьогодні голками.

— Краще штрикати голками сьогодні, аніж мати завтра стовбняк чи віспу, — відказав він.

— Хвилиночку. — Натаніелів голос прозвучав у кімнаті як хльосткий удар батога. — Вакцина від віспи зробить вас заразною. А як же Софі та дитина?

— Поясни йому, Маркусе, — наказав сину Метью, відступаючи вбік, щоб пропустити мене.

— У строгому сенсі слова вона не буде заразна на віспу, — пояснив Маркус, намагаючись надати своєму голосу заспокійливого тону. — Це інший штам цієї хвороби. Софі буде в нормі, якщо вона не торкатиметься Діани, або предметів, із якими вона контактуватиме.

Софі всміхнулася Маркусу.

— Гаразд, я зможу це зробити.

— Ти завжди робиш те, що він тобі каже? — з огидою спитав Натаніель у Маркуса, встаючи з кушетки. Він поглянув на дружину. — Софі, ми їдемо.

— Облиш, Натаніелю, — осадила його Софі. — Ти засмутиш будинок, а може, і дитинку, якщо говоритимеш про від’їзд. Нікуди ми не їдемо.

Натаніель люто зиркнув на Метью і сів.

— Маркус слухає мене не більше, аніж ти слухаєш свою дружину, — зауважив Метью.

Коли ми зайшли до комірчини, Метью сказав мені зняти футболку та водолазку і почав протирати мою ліву руку змоченою в спирті ваткою. Двері скрипнули і відчинилися.

То була Сара. За сваркою Метью з Натаніелем вона спостерігала мовчки, не зводячи очей із коробки.

Метью вже розрізав захисну плівку, у яку був загорнутий контейнер із пінопласту. Всередині виявилися сім маленьких флаконів, мішечок із пігулками, щось схоже на коробочку з сіллю та роздвоєний металічний інструмент, якого я раніше не бачила. Метью вже увійшов у стан безпристрасного лікаря, якого мені доводилося спостерігати в оксфордській лабораторії і який не залишав місця для приязної розмови чи чуйного обходження. Тому Сара з’явилася вчасно — для моральної підтримки.

— Я знайшла для тебе кілька білих сорочок, — сказала вона, відразу ж відволікши мене від дій Метью. — Їх легко прати і відбілювати. А ще я знайшла білі рушники. Залиш свою білизну нагорі, і я займуся нею.

— Дякую тобі, Саро. Одним фактором інфекційної небезпеки менше — уже добре. — Метью взяв один із флаконів. — Почнемо з бустер-вакцини проти стовбняка.

Кожного разу, коли він заганяв мені в передпліччя голку, я морщилася. Під час третього уколу на моєму лобі з’явився піт, і серце загупало, як скажене.

— Саро, — сказала я їй слабким голосом, — будь ласка, не стій у мене за спиною.

— Вибач, — відповіла вона і стала позаду Метью. — Я принесу тобі води. — Вона подала мені склянку холоднючої води, і я вдячно взяла її, намагаючись зосередитися на тому, щоб міцно тримати її, а не на наступному флаконі, що його відкривав Метью.

Іще одна голка увійшла в мою шкіру, і я аж підстрибнула.

— Це останній укол, — заспокоїв мене Метью, розкрив коробочку, у якій були схожі на сіль кристали, і обережно висипав її вміст у пляшку з рідиною. Енергійно струснувши її, він подав пляшку мені. — Це вакцина від холери. Її приймають орально. Залишається щеплення від віспи і пігулки, які ти прийматимеш після вечері впродовж наступних кількох днів.

Я швидко випила вміст пляшки, та мало не виблювала — рідина була густа й огидна на смак.

Метью розкрив герметичну торбинку з роздвоєним інокулятором віспи.

— Знаєш, що Томас Джефферсон написав Едварду Дженнеру про цю вакцину? — спитав він гіпнотичним голосом. — Джефферсон заявив, що вона — найкорисніше відкриття в царині медицини. — Я відчула на правій руці холодний дотик спирту, а потім легкий укол — то зубці інокулятора пронизали мою шкіру. — Цей президент відмахнувся від відкриття Гарві стосовно циркуляції крові як від «красивого додатку» до медичних знань. — Метью почав робити кругові рухи, поширюючи живий вірус під моєю шкірою.

Його тактика відволікання моєї уваги давала результати. Я надто зосередилася на його історії, щоб звертати увагу на свою руку.

— Але Джефферсон хвалив Дженнера за те, що завдяки його щепленням віспа набувала статусу хвороби, про яку невдовзі знатимуть лише історики. Він врятував людство від одного з його найзапекліших смертельних ворогів. — Метью викинув порожній флакон та інокулятор до герметичного контейнера для біологічно небезпечних матеріалів. — Готово.

— А ти знав Джефферсона? — спитала я, вже фантазуючи про подорож у часі до Вірджинії вісімнадцятого сторіччя.

— Я краще знав Вашингтона. Він був воїном — чоловіком, за якого говорили його справи. А Джефферсон був великим балакуном. Але не так просто було роздивитися його сутність за потужним інтелектом. До речі, я не ризикнув би з’явитися в його домі з такою вченою дамою, як ти.

Я потягнулася за водолазкою, але Метью зупинив мою руку і обережно замотав водонепроникним бинтом місце, у яке було зроблене щеплення.

— Це живий вірус, тому треба, щоб рука була закритою. Софі й Натаніелю не можна торкатися її, а також усього того, що входило з рукою в контакт. — Він підійшов до раковини і ретельно вимив руки гарячою водою.

— Як довго не можна торкатися?

— Спочатку на місці уколу утвориться нарив, потім він вкриється кіркою. Ніхто не має торкатися його, аж поки він заживе.

Я обережно, щоб не змістити бинта, натягла через голову водолазку.

— А тепер нам треба переконатися, чи зможе Діана під час Геловіну перенести тебе — і себе — до якогось віддаленого у часі місця. Може, вона й подорожувала в часі ще змалечку, але це таки нелегко, — занепокоїлася Сара.

235