Сповідь відьом - Страница 233

233

— Ця стара пані трохи схожа на вас, еге ж?

— То ти вибрала свій шлях, — сказала стара голосом слабшим, аніж минулого разу.

— Так. Ми вибрали свій шлях, — відповіла я. Позаду почулися кроки — то решта присутніх у їдальні поквапилися поглянути, через що зчинилася метушня.

— Тобі дещо знадобиться для подорожі, — мовила стара жінка.

Восьмикутні двері розчинилися, і позаду мене з’явився натовп створінь, не менший за натовп привидів, що вже чекав біля каміна.

— Що ж, це буде цікаво, — сухо сказала моя бабуся, що стояла на чолі натовпу привидів.

У стінах щось загуркотіло, наче кості затряслися. Я сіла в бабусине крісло-гойдалку, бо ногам було вже несила тримати мене.

У панелі між вікном та каміном утворилася тріщина. Вона розширювалася й видовжувалася упоперек. Старе дерево дрижало і скрипіло. З виниклого отвору вилетіло щось м’яке й розпливчасте. З руками та ногами. Коли воно ляпнулося мені на коліна, я аж скривилася від огиди й страху.

— Ну ні фіга собі! — вирвалося у Сари.

— Ця панельна обшивка вже ніколи не буде такою, як раніше, — пожалкувала моя бабуся, дивлячись на отвір і скрушно хитаючи головою.

Те, що на мене впало, було зроблене з грубої тканини, яка з часом вицвіла і набула якогось сіро-брунатного кольору. На додаток до своїх чотирьох кінцівок, «воно» мало замість голови шишку, прикрашену вицвілими жмутками волосся. На місці серця хтось вишив літеру Х.

— Що це таке? — спитала я, простягаючи вказівний палець до нерівних збляклих стібків.

— Не чіпай! — скрикнула Ем.

— Я вже чіпаю його, — відповіла я, сконфужено підвівши голову. — Бо воно сидить у мене на колінах.

— Ніколи не бачила такої старої ляльки, — озвалася Софі, оглядаючи химерний витвір.

— Лялька? — насупилася Міріам. — А хіба хтось із твоїх предків не потрапляв у халепу саме через ляльку?

— Так, Бріджет Бішоп, — проказали в унісон Сара, Емілі та я.

А стара жінка у довгій спідниці та оздобленому корсеті вже стояла біля моєї бабусі.

— Це твоя? — пошепки спитала я.

Бріджет усміхнулася куточком рота.

— Будь обережна на роздоріжжі, доню. Ніхто не знає, які таємниці криються там.

Поглянувши на ляльку, я легенько торкнулася хрестика на її грудях. Тканина тріснула і оголила набивку, зроблену з листя, прутиків та сухих квітів. У повітрі поширився запах сухої трави.

— Рута, — сказала я, пригадавши чай, який мене вчила готувати Марта.

— Якщо судити із запаху, то це — конюшина, рокитник та берестяна кора, — зазначила Сара, ретельно принюхавшись. — Цю ляльку зробили для того, щоб когось привабити — здогадно Діану — але вона має також захисне закляття.

— Ти добре її навчила, — сказала Бріджет бабусі, схвально кивнувши на Сару.

На коричневому фоні нутрощів ляльки щось блиснуло. Я потихеньку смикнула його — і лялька розпалася на шматки.

— От і кінець, — зітхнула Бріджет. Моя бабуся заспокійливо поклала руку їй на плече.

— Це сережка. — Її вишукана золота поверхня спіймала світло, і в його відблиску на її кінці показалася величезна перлина у вигляді сльози.

— Якого це біса одна з сережок моєї матері потрапила до ляльки Бріджет Бішоп? — спитав Метью, аж посірівши від гніву.

— А чи не знаходилися сережки твоєї матері там же, де й статуетка тієї давно минулої ночі? — спитала Міріам. І сережка, і шахова фігурка були старішими за ляльку, старішими за будинок Бішопів.

Метью на мить замислився, а потім кивнув.

— Так. Тобі вистачить тижня, щоб підготуватися? — поквапливо спитав мене він.

— Не знаю.

— Ясна річ, ви встигнете і будете готові, — проспівала Софі, поглянувши на свій живіт. — Вона все для тебе зробить, як слід, моя маленька відьмочко. Ви будете її хрещеною матір’ю. Моїй донечці це сподобається.

— Враховуючи ненароджене дитинча і не враховуючи привидів, у цій кімнаті нас дев’ятеро, — сказав Маркус оманливо невимушеним тоном, нагадавши мені Метью в ті хвилини, коли він опинявся в напруженій ситуації.

— Чотири відьми, три вампіри і два демони, — замріяно мовила Софі, досі тримаючи руки на животі. — Але нам не вистачає одного демона, щоб ми мали статус конвентикля. А оскільки Метью з Діаною збираються податися геть, нам знадобиться ще один вампір. Мати Метью і досі жива?

— Вона вже втомилася, — сказав Натаніель виправдувуючись і ще міцніше обхопив дружину за плечі. — І тому їй важко зосередитися.

— Що ти сказала? — спитала Емілі в Софі, щосили намагаючись говорити спокійно.

Замріяність вмить злетіла з очей Софі.

— Я сказала — конвентикль, тобто таємні сектантські збори. Саме так у давнину називалися зібрання незгодних. Не вірите — спитайте у них, — кивнула вона на Маркуса та Метью.

— Я ж говорила тобі, що справа не в Бішопах чи де Клермонах, — заторохтіла Ем, звертаючись до Сари. — Справа навіть не в Метью та Діані — будуть вони разом чи ні. Ось як ми тепер боротимемося з Конгрегацією: не як окремі родини, а як… Нумо, нагадай мені, Софі?

— Конвентикль, — підказала Міріам, трохи привставши. — Мені завжди подобалося це слово. Таке елегантно-зловісне… — І вона з самовдоволеною посмішкою всілася на місце.

Метью повернувся до Натаніеля.

— Що ж, здається, твоя мати мала рацію. Ваше місце тут, з нами.

— Ясна річ, їхнє місце тут, — коротко кинула Сара. — Ваша спальня вже готова, Натаніелю. Вона — нагорі, другі двері праворуч.

— Дякую, — обережно відповів Натаніель, але в його голосі бриніло полегшення, хоча він і досі зиркав на Метью з декотрою підозрою та недовірою.

233