Сповідь відьом - Страница 232

232

— Це також для вас. — З кишені свого джемпера Софі видобула якийсь маленький горбкуватий предмет, загорнутий у промащену тканину і перетягнутий мотузкою. — Коли маля почало ворушитися, я й сумнівів не мала, що воно належить вам. І маля це теж знає. Можливо, саме це і стривожило Агату. Ясна річ, ніхто з нас не знає, що робити з дитинчам-відьмою. Натаніелева мама подумала, що, може, ви нам щось підкажете.

Ми мовчки спостерігали, як Софі розв’язує вузли.

— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Це татко так ретельно зав’язав. Він служив у флоті.

— Можна, я вам допоможу? — запропонував Метью, простягаючи руку до пакунка.

— Та ні, я сама, — люб’язно всміхнулася йому Софі й далі смикала за мотузку. — Він має бути ретельно загорнутим, інакше почорніє. А він не має бути чорним. Він має бути білим.

Наша колективна цікавість сягнула піку, і в кімнаті запала тиша, яку переривала лише Табіта, яка цокала язичком, причепурюючи свою шерсть. Нарешті мотузки ослабли, і тканина спала.

— Ось, — прошепотіла Софі. — Може, я й не відьма, але я остання з норманів. Ми берегли це спеціально для вас.

То була маленька, не більше чотирьох дюймів заввишки, статуетка з тьмяного срібла, її відполірована поверхня мерехтіла тим м’яким світлом, яке можна побачити лише на експонатах у музейних шафах. Софі повернула статуетку обличчям до мене.

— Діана… — сказала я, хоча цього можна було й не говорити. Богиня була зображена чітко, до найменших дрібниць — від рогів місячного серпика на її лобі до сандалів на ногах. Вона була у русі. Одну ногу вона виставила вперед, а рукою потягнулася за плече, щоби дістати з сагайдака стрілу. Друга рука спиралася на оленячій ріг.

— Де ви її дістали? — якось дивно спитав Метью, і обличчя його посіріло.

Софі знизала плечима.

— Хтозна. Вона завжди зберігалася у норманів. Передавалася в нашій родині від відьми до відьми. «Коли настане час, віддай її тому, кому вона знадобиться», — так сказала моя бабуся моєму батькові, а батько сказав мені. Ця фраза була написана на смужці паперу, але той папірець давно загубився.

— Що це, Метью? — спитав Маркус і на його обличчі відбилася тривога. Натаніель також стривожився.

— Це — шахова фігура, — відповів Метью надтріснутим голосом. — Біла королева.

— А звідки ти знаєш? — спитала Сара, критично поглянувши на статуетку. — Мені ніколи не доводилося бачити подібних шахових фігур.

Метью заговорив так, немов витискав слова крізь міцно стиснуті губи.

— Знаю, бо колись вона належала мені. Її подарував мені батько.

— А як же вона опинилася в Північній Кароліні? — Я простягнула руку до статуетки, і вона ковзнула до мене по столу так, наче хотіла належати лише мені. Я стисла її в долоні, оленячий ріг уп’явся мені в шкіру і відразу ж нагрівся від мого дотику.

— Я програв її, побившись об заклад, — тихо мовив Метью. — Я й гадки не маю, яким чином вона потрапила до Північної Кароліни. — Затуливши долонями обличчя, він вимовив єдине слово, яке мені абсолютно нічого не сказало: — Кіт.

— А ти пам’ятаєш, коли вона востаннє в тебе була? — різко спитала Сара.

— Чітко пам’ятаю, — відповів Метью, підводячи голову. — Я грав нею багато років тому в Ніч всіх спочилих у Христі. Саме тоді я й програв своє парі.

— Ніч Усіх Душ буде наступного тижня, — озвалася Міріам і повернулася на своєму стільці так, щоб бачити Сарине обличчя. — Може, подорож у часі буде легшою на день Усіх святих та Усіх спочилих у Христі душ?

— Міріам! — гаркнув Метью, але було вже пізно.

— А про яку подорож у часі йдеться? — пошепки спитав Натаніель у Софі.

— Моя мама була мандрівницею в часі, — теж пошепки відповіла йому Софі. — У неї це добре виходило, і вона завжди поверталася з вісімнадцятого сторіччя з новими ідеями стосовно кераміки та глечиків.

— Твоя мати бувала в минулому? — ледь чутно спитав Натаніель. Він отетеріло окинув поглядом пістряву компанію створінь, а потім поглянув на округлий животик своєї дружини. — Це також передається у відьмацьких родинах із покоління в покоління — як і ясновидіння?

Поки демони тихо між собою шепотіли, Сара відповіла Міріам:

— У період між Геловіном та днем Усіх Душ мало що розділяє живих від померлих. Це найзручніший час, щоб прослизнути між минулим та сьогоденням.

Натаніель стривожився ще більше.

— Живих від померлих? Та ми ж приїхали сюди саме для того, щоб віддати цю статуетку і щоб моя дружина могла спокійно спати ночами, а ви говорите такі моторошні речі!

— А Діана встигне достатньо зміцніти? — спитав Маркус у Метью, ігноруючи Натаніеля.

— Саме тоді Діані буде легше подорожувати в часі, — висловила свою думку вголос Сара.

Софі задоволено озирнулася довкола.

— Це нагадує мені ті давні дні, коли бабця та її сестри сходилися, щоб побазікати й попліткувати. Здавалося, вони не звертали уваги одна на одну, але завжди добре пам’ятали те, що було сказано.

Численні не пов’язані між собою розмови, що точилися за столом, раптово урвалися, коли двері їдальні з грюкотом розчинилися і зачинилися, а за мить ще сильніше грюкнули значно важчі двері до гостьової кімнати. Натаніель, Міріам та Маркус аж попідскакували.

— Що це, в біса, було? — спитав Маркус.

— Та то будинок, — з досадою в голосі пояснила я. — Піду подивлюся, що йому треба.

Метью підхопив статуетку і пішов за мною.

На порозі гостьової кімнати чекала стара жінка у вишуканому корсеті та довгій спідниці.

— Здрастуйте, пані, — звернулася до неї Софі з увічливим поклоном. Виявилося, що вона теж пішла слідком за мною. Прискіпливо вдивившись у моє обличчя, Софі зазначила:

232