Сповідь відьом - Страница 214

214

Міріам виявилася генієм: вона пам’ятала архаїчні слова з семи літер.

— Ослінець?! — Якось вигукнула Сара, коли я спускалася на перший поверх. — Що це, в біса, за слово таке, га? Маленький осел, чи що?

— Ніякий це не осел, а маленька лава для сидіння, приблизно те ж саме, що зараз зветься «табуретом». Не віриш — подивись у словник.

Сара невдоволено забурчала і відступила в кухню по каву.

— Хто перемагає? — поцікавилася я.

— Ти ще й питаєш! — тріумфально всміхнулася мініатюрна вампірка.

Коли Міріам не грала в «Ерудит» і не дивилася старі фільми, вона проводила такі собі заняття під загальною назвою «Все, що потрібно знати про вампірів». Буквально за кілька днів вона примудрилася розповісти Емілі про такі важливі аспекти, як імена, зграйна поведінка, шлюбні ритуали, надприродні чуття та харчувальні звички. А нещодавно розмова повернула на більш «просунуті» теми, наприклад, як убити вампіра.

— Ні, розрізати нам шию — іще не гарантія знищення, Ем, — терпляче пояснювала Міріам. Вони удвох сиділи в сімейній кімнаті, а я поралася на кухні. — Треба завдати якомога більшої втрати крові. Можна поцілити, наприклад, у пах.

Метью, зачувши таку розмову, похитав головою і, оскільки всі інші були чимось зайняті, скористався слушною нагодою і притиснув мене до стіни біля холодильника. Коли наш син увійшов до кімнати з оберемком дров, я стояла з висмикнутою і перекрученою сорочкою та скуйовдженим волоссям.

— Ти щось загубив біля холодильника, Метью? — з наївно-невинним виглядом спитав Маркус.

— Та ні, — знічено пробурмотів Метью. І занурив обличчя мені у волосся біля шиї, щоб насолодитися ароматом мого сексуального збудження. Я кволо вперлася головою йому в плече, але він іще міцніше притиснув мене до себе.

— Дякую, що поповнив запаси дров, Маркусе, — озвалася я, переводячи дух.

— Може, мені ще принести? — спитав він, вигнувши світлу брову і бездоганно імітуючи батькову міміку.

— Слушна думка. Сьогодні вночі буде холодно. — Я вигнула назад голову, щоб вгамувати Метью, але він сприйняв це як запрошення до ще одного поцілунку. І я враз втратила інтерес до Маркуса з його дровами.

Коли Метью не чатував на мене по темних закутках, він приєднувався до Сари з Маркусом, і вони утворювали найнечестивішу трійцю з тих часів, коли Шекспір розташував трьох відьом довкола казана. Пара, яку Сара та Метью видобули для ілюстрації хімічного вінчання, так нічого і не виявила, але це їх не зупинило. Вони днями не вилазили з комори: зазирали час від часу до гримуару Бішопів і виготовляли химерні сполуки, які то страшенно смерділи, то вибухали, або і смерділи, і вибухали. Одного разу ми з Емілі почули гучний вибух, супроводжуваний гуркотом грому.

— Що ви там замислили, га? — роздратовано спитала Ем, взявши руки в боки. Обличчя Сари вкрила сіро-чорна сажа, а з димаря сипалися якісь дрібні уламки.

— Та нічого, — буркнула Сара. — Просто я намагалася розщепити повітря, але заклинання пішло не туди, куди треба, от і все.

— Розщепити повітря? — спантеличено спитала я, обводячи поглядом розгардіяш.

Маркус та Метью серйозно кивнули.

— Краще б ти встигла прибрати в кімнаті до вечері, Саро Бішоп, а то буде тобі розщеплення! — пригрозила їй Емілі.

Звісно, не всі контакти мешканців будинку закінчувалися добре. На світанку Маркус та Метью зазвичай виходили на прогулянку, залишаючи мене під ненав’язливою опікою Міріам, Сари та чайника. Вони ніколи не заходили далеко. Їх завжди було видно у вікно з кухні: Маркус та Метью походжали, нахиливши голови один до одного під час розмови. Якось Маркус крутнувся на п’ятах і прожогом кинувся назад у будинок, залишивши батька самого в старому яблуневому садку.

— Привіт, Діано, — буркнув він, чкурнувши через сімейну кімнату до парадних дверей. А на ґанку вигукнув: — Я ще до біса молодий для такого!

Ревнув двигун — Маркус віддавав перевагу спортивним авто, а не всюдиходам — і молодик, увімкнувши задню швидкість й сипонувши гравієм із-під коліс, виїхав із під’їзної алеї.

— А чого це Маркус так рознервувався? — спитала я, цілуючи Метью в прохолодну щоку, коли він повернувся і потягнувся за газетою.

— Справи, — коротко кинув він, повертаючи мені поцілунок.

— Ти не призначив його сенешалем? — ошелешено спитала Міріам.

Метью розгорнув газету.

— Ти, напевне, дуже високої про мене думки, Міріам, якщо гадаєш, що всі ці роки братство функціонувало без сенешаля. Ця посада вже зайнята.

— А хто такий сенешаль? — поцікавилась я, вкладаючи два тоненькі шматочки хліба в тостер. Він мав шість отворів, але тільки два працювали більш-менш надійно.

— Мій заступник, — коротко пояснив Метью.

— Якщо він не сенешаль, то чому він так швидко звідси чкурнув? — не вгавала Міріам.

— Бо я призначив його маршалом, — пояснив Метью, проглядаючи заголовки.

— З усіх маршалів, яких мені доводилося бачити, він менш за все схожий на маршала, — суворо мовила вона. — Він же лікар, заради Бога. Чому не Болдвін?

Метью відволікся від газети і здивовано вигнув на Міріам брову.

— Болдвін?

— Ну гаразд, не Болдвін, — похапливо відповіла Міріам. — Можна було призначити когось іншого.

— Якби я міг вибирати з двох тисяч лицарів, як колись, то можна було б призначати когось іншого. Але на сьогодні я маю під своїм командуванням лише вісім лицарів, — один із яких є дев’ятим лицарем і тому не мусить воювати, — жменьку сержантів та кількох зброєносців. Хтось має бути маршалом. Я був маршалом Філіпа. А тепер наспіла черга Маркуса.

214