Сповідь відьом - Страница 186

186

Метью різко відхилив мене від себе, ошелешено поглянув мені у вічі, а потім рвучко притиснув до грудей, геть забувши про мої рани. На щастя, у Сариному чаклунстві було і знеболюване.

— Господи, Діано… Сату ж розповіла тобі, що я зробив. Я вислідив тебе, коли ти поверталася додому і вдерся до твого помешкання. І як я можу тепер винуватити тебе, що ти знайшла те, про що я мав сам тобі розповісти?!

Гучний тріск, схожий на удар грому, прокотився кухнею, брязнувши каструлями й сковорідками. Коли звук ущух, озвалася Сара:

— Якщо хтось негайно не розповість нам, що до чого, тут розверзнеться пекло. — І на її губах застигло заклинання.

Мої пальці засвербіли, і біля моїх ніг війнув вітер.

— Охолонь, Саро. — Вітер прошумів моїми венами, і я стала між Сарою та Метью. Але моя тітка вже щось бурмотіла, заплющивши очі.

Ем стривожено поклала руку Сарі на плече.

— Не змушуй її. Ти що, не бачиш — вона втратила самоконтроль?

У своїй лівій руці я побачила лук, а у правій — стріли. Вони були досить важкі, але дивовижно знайомі. За кілька кроків від мене виднілася Сара. Я, не вагаючись, підняла руки і розвела їх, немов готуючись вистрелити.

Моя тітка зупинилася на півслові.

— Ну ні фіга собі! — видихнула вона, отетеріло поглянувши на Емілі.

— Доцю, загаси вогонь, — лагідно попросила Емілі й жестом показала, що підкоряється мені.

Я сконфужено обдивилася свої руки. Вогню в них не було.

— Тільки не в будинку. Якщо ти викличеш відьмовогонь, то почекай, поки ми вийдемо надвір, — сказала Ем.

— Вгамуйся, Діано, — наказав Метью, притискаючи мої руки до тулуба. Я вже не відчувала в руках вагу лука та стріли, їхнє видіння щезло.

— Мені не подобається, коли вона тобі погрожує. — Мій голос прозвучав якось химерно й лунко, немов не мій.

— Сара мені не погрожувала. Їй просто хотілося знати, про що ми розмовляємо. Ми мусимо розповісти їй про це.

— Але ж це таємниця, — знічено заперечила я. Ми мусили берегти наші таємниці від будь-кого, незалежно від того, про що йшлося — про мої здібності чи про лицарів Метью.

— Досить таємниць, — твердо сказав він, гаряче дихнувши мені в шию. — Від них не буде добра ні мені, ні тобі. — Коли вітри ущухли, він рвучко крутнув мене і міцно притиснув до себе.

— Вона завжди така — несамовита і не вміє тримати себе в руках? — спитала Сара.

— Ваша небога поводилася просто прекрасно, — відказав Метью, не відпускаючи мене.

Сара та вампір деякий час витріщалися одне на одного з протилежних кінців кухні.

— Може й так, — погодилася вона, незграбно припиняючи їхнє мовчазне протистояння. — Хоча тобі, Діано, слід було попередити нас, що ти здатна контролювати відьмовогонь. Це тобі не абищо.

— Та нічого я не вмію контролювати! — Раптом мені все обридло. Мені більше не хотілося відстоювати свою точку зору. Я відчувала, що мої ноги підгинаються.

— Нагору, — сказав Метью тоном, що не допускав заперечень. — Цю розмову ми завершимо там.

У кімнаті моїх батьків Метью дав мені ще одну дозу протибольових пігулок та антибіотиків і поклав у ліжко. А потім розповів тітці та Емілі про позначку, яку залишила Сату. Табіта милостиво погодилася сидіти у мене в ногах, але тільки для того, щоби краще чути голос Метью.

— Знак, який залишила Сату на спині Діани, належить… організації, яку моя родина започаткувала багато років тому. Більшість людей вже забули про неї, а ті, хто не забув, гадають, що вона давно вже не існує. Ми радо підтримуємо цю ілюзію. Залишивши на спині вашої племінниці зірку та півмісяць, Сату позначила її як мою власність і дала знати, що відьми знають таємницю моєї родини.

— А ця таємна організація має якусь назву? — поцікавилася Сара.

— Не кажи їм всього, Метью. — Я благально взяла його за руку. Розголошення інформації про лицарів Лазаря асоціювалося в мене з небезпекою. Я це чітко відчувала — як зловісну чорну хмару довкола себе, і тому не хотіла, щоб ця хмара огорнула ще й Сару з Емілі.

— Вона називається «Лицарі Лазаря з Вифанії», — швидко проказав Метью, наче побоювався, що рішучість покине його. — Це древній лицарський орден.

Сара зневажливо пирхнула.

— Ніколи про них не чула. Це, мабуть, щось на кшталт лицарів Колумба? Тут є неподалік їхня місцева організація — в Онейді.

— Та ні, — скривився Метью. — Лицарі Лазаря з’явилися ще в добу хрестових походів.

— А хіба ми не дивилися з тобою телепрограму про хрестові походи та якийсь лицарський орден, що брав участь у них? — Емілі спитала Сару.

— Йшлося про тамплієрів. Але все це дурниці та змовницькі теорії. Тамплієрів давно вже немає, — впевнено відповіла Сара.

— Вважається, що відьом та вампірів теж немає, Саро, — зауважила я.

Метью взяв мене за зап’ясток і поміряв пульс своїми холодними пальцями.

— Поки що цю розмову завершено, — твердо мовив він. — Ми ще матимемо вдосталь часу, щоб поговорити, існують лицарі Лазаря чи ні.

І Метью випроводив із кімнати Ем та Сару, яким іще не хотілося йти. Коли мої тітки опинилися в залі, будинок взяв справу у свої руки і зачинив двері. Скреготнув замок.

— Я не маю ключа від тієї кімнати! — гукнула Сара до Метью.

Та той безтурботно забрався до ліжка і поклав мене на вигин своєї руки — тепер я головою торкалася його серця. Щоразу, коли я намагалася заговорити, він зупиняв мене.

— Ш-ш-ш-ш! Спи! — І повторював: — Потім поговоримо.

Його серце вдарило раз. За кілька хвилин по тому воно вдарило вдруге. Коли воно ударило втретє, я вже міцно спала.

186