Сповідь відьом - Страница 99

— Я не загинула. Я у себе вдома, а зі мною Метью, — сказала я і слабко всміхнулася йому. Та він не посміхнувся мені у відповідь.

— Що там відбувається? — втрутилася в розмову Ем. Коли загинули мої батьки, волосся Емілі за кілька місяців посивіло. Вона була ще молодою — їй і тридцяти не виповнилося, — але після тієї трагедії вона стала така хвороблива й худа, що, здавалося, її могло здути поривом вітру. Як і моя тітка, вона була не в захваті від того, що, згідно з її шостим чуттям, відбувалося в Оксфорді.

— Я просто спробувала ще раз замовити манускрипт, і все, — безжурно сказала я, намагаючись не стурбувати моїх тіток іще більше. Метью несхвально втупився на мене, і я відвернулася. Але це не допомогло. Його крижані очі свердлили мені спину. — Але цього разу він із книгосховища не повернувся.

— А ти гадаєш, що ми телефонуємо тобі через книгу? — суворо спитала Сара.

Довгі холодні пальці взялися за слухавку і забрали її від мого вуха.

— Міс Бішоп, це Метью Клермон, — сухо мовив вампір. Коли я простягнула руку, щоб забрати трубку, Метью вхопив мене за п’ясть і заперечно похитав головою. — Діані погрожували. Ваші ж одноплеменці. І один із них — Пітер Нокс.

Мені не треба було мати неприродний слух вампіра, щоб почути вибух емоцій на протилежному боці лінії. Метью відпустив мою руку і подав мені слухавку.

— Пітер Нокс?! — скрикнула Сара. — І давно він там вештається?

— Від самого початку, — проказала я тремтячим голосом. — Він той самий чаклун у коричневому костюмі, котрий намагався проникнути мені в голову.

— Сподіваюся, ти не дозволила йому прокрастися надто далеко? — перелякано спитала Сара.

— Я зробила те, що змогла, Саро. Ти ж знаєш, я в магії дилетант, тому точно не можу сказати, що саме я зробила.

До розмови долучилася Ем.

— Люба, багато хто з нас має проблеми з Пітером Ноксом. Більше того — твій батько не довіряв йому, аж ні трохи не довіряв.

— Мій батько? — Підлога захиталася під ногами, і Метью спритно підхопив мене за талію. Я провела рукою перед очима, але відігнати образ скаліченої голови мого батька та його розсіченого тулуба мені не вдалося.

— Діано, що ще сталося? — тихо поцікавилася Сара. — Розумію, Пітер Нокс страшенно тебе лякає, але я впевнена, що це не все.

Вільною рукою я вхопилася за передпліччя Метью.

— Хтось прислав мені фото мами і тата.

На тому кінці лінії запала тиша.

— Ой, Діано, — ошелешено промимрила Ем.

— Оте саме фото? — похмуро уточнила Сара.

— Так, — прошепотіла я.

Сара вилаялася.

— Дай йому слухавку.

— Він прекрасно тебе чує і так, — зауважила я. — Окрім того, все, що хочеш сказати йому, можеш сміливо казати мені.

Метью пересунув руку з моєї талії на поперек і тильним боком долоні помасажував мої заціпенілі м’язи, аж поки вони розслабилися.

— Тоді слухайте мене обоє. Тікайте далеко, дуже далеко від Пітера Нокса. І отой вампір нехай про це потурбується, інакше всю відповідальність за потенційні наслідки я покладу на нього. Стівен Проктор був найбезтурботніший та найлегший у спілкуванні чоловік на світі. Треба було дуже постаратися, щоб викликати його неприязнь. І тому чаклуну це вдалося. Він терпіти його не міг. Діано, ти повертаєшся додому. Негайно.

— Ні, Саро! Я їду з Метью до Франції! — Почувши непривабливу пропозицію від Сари, я остаточно схилилася на користь пропозиції Метью.

На тому боці лінії знову запала тиша.

— До Франції? — тихо спитала Емілі.

Метью виставив руку.

— З вами хоче поговорити Метью. — Я передала йому слухавку, перш ніж Сара встигла заперечити.

— Міс Бішоп, ви маєте ідентифікатор номера абонента?

Я пирхнула. Старий коричневий телефон, що висів на стіні кухні в Медісоні, мав обертальний диск та шнур із милю завдовжки, щоб Сара, розмовляючи по телефону, могла тинятися квартирою. Який там ідентифікатор! Щоб просто набрати місцевий номер, треба витратити купу часу.

— Немає? Тоді запишіть оці цифри. — Метью поволі проказав номер свого мобільного та ще один номер, вочевидь — свій домашній, а потім докладно проінструктував, як набирати міжнародні коди. — На ці номери можете телефонувати в будь-який час.

Сара, мабуть, відповіла з притаманною їй безцеремонністю, бо на обличчі Метью з’явився спантеличений вираз.

— Я зроблю все, щоб вона була в безпеці, — відповів він і передав мені слухавку.

— Закінчуймо. Я обох вас люблю. Не хвилюйтеся.

— Припини казати нам, щоб ми не хвилювалися! — скипіла Сара. — Ти ж наша племінниця. Ми дуже занепокоєні, Діано, і непокоїтимемося й далі.

Я зітхнула.

— Що ж мені зробити, щоб переконати вас, що зі мною все гаразд?

— Для початку, частіше відповідай на дзвінки, — похмуро порадила вона.

Ми попрощалися, а я так і стояла біля Метью, уникаючи його погляду.

— Все це через мене, правду сказала тітка Сара. Я поводилася, як звичайна безтолкова людина.

Він відвернувся, пішов від мене через кімнату і зморено всівся на софу.

— Оте рішення стосовно місця магії в твоєму житті — ти прийняла його тоді, коли була самотнім переляканим дитинчам. І тепер, щоразу, коли ти ступаєш крок, усе твоє майбутнє ніби залежить від того, чи буде цей крок у правильному напрямку.

Метью страшенно здивувався, коли я сіла поруч із ним і мовчки взяла його за руки, долаючи бажання запевнити, що в мене все буде нормально.

— У Франції ти, може, кілька днів просто поживеш — нічого не робитимеш і не перейматимешся тим, що можеш зробити помилку, — продовжив Метью. — Чи навіть відпочинеш, хоча ти увесь час рухаєшся, я ніколи не бачив, щоб ти надовго зупинялася. Знаєш, ти рухаєшся навіть уві сні.