Сповідь відьом - Страница 89

— Що ж мені з тобою робити? — Він став руки в боки з кривою посмішкою на вустах. — Ти найнестерпніше і найбільш дратівливе створіння з усіх, що мені траплялися.

— Ще ніхто й ніколи не знав, що зі мною робити.

— О, в це я вірю! — сказав Метью і на мить затримав на мені уважний погляд. — Їдемо до Вудстока.

— Ні! У коледжі я в повній безпеці. — Якось Метью попереджав мене про вампірів та їхню схильність до надмірного покровительства. І мав рацію — мені це не сподобалося.

— Нічого подібного, — відказав він, сердито блиснувши очима. — Хтось намагався вломитися в твоє помешкання.

— Що? — я отетеріло роззявила рота.

— А то! Пам’ятаєш розхитаний замок?

І справді — на залізній поверхні замка з’явилося кілька подряпин. Але тоді я вирішила, що Метью не обов’язково про це знати.

— Ти залишатимешся у Вудстоці, поки Пітер Нокс не поїде з Оксфорда.

Я промовчала, але, мабуть, вираз обличчя видав мій переляк.

— Це не буде так жахливо, як тобі здається, — лагідно мовив Метью. — До того ж ти зможеш там скільки завгодно займатися йогою.

Метью вже увійшов у роль охоронця, тому особливого вибору я не мала. І якщо він мав рацію — а я підозрювала, що він має рацію — хтось таки примудрився прошмигнути повз Фреда і проникнути до мого помешкання.

— Ходімо, — сказав вампір, піднімаючи мою торбу з комп’ютером. — Я почекаю, поки ти зберешся. Але нашу розмову про зв’язок «Ешмола сімсот вісімдесят два» та твоїх іскристих пальців зовсім не закінчено, — попередив він, настійливо вдивляючись мені в очі. — Вона тільки-но починається.

Ми вийшли на автостоянку для працівників коледжу, і Метью вигнав свого «ягуара», котрий стояв поміж скромним голубим «воксхолом» та старим «пежо». Зважаючи на велику кількість обмежувальних дорожніх знаків у місті, їзда автомобілем зайняла вдвічі більше часу, аніж прогулянка пішки.

Метью зупинився біля сторожки.

— Я туди й назад, — сказала я, накидаючи на плече торбу з комп’ютером, коли Метью висадив мене з «ягуара».

— Докторе Бішоп, вам пошта, — гукнув зі сторожки Фред.

Я витягнула вміст своєї поштової «шпаківні», помахала стосом паперів Метью, і, відчуваючи, як гупає у скронях кров від тривоги і стресу, рушила до свого помешкання.

За порогом я скинула туфлі, потерла скроні й зиркнула на автовідповідач. Дякувати Богу, він не блимав. Пошта не містила нічого особливого, окрім рахунків та великого коричневого конверта, на якому було надруковане моє ім’я. Марки на конверті не було — отже, він надійшов від когось із мешканців університетського містечка. Підсунувши палець під клапан, я розкрила конверт і витягнула його вміст.

До чогось гладенького та блискучого був прикріплений аркушик простого паперу. А на ньому було надруковано лише один рядок: «Пам’ятаєш?»

Тремтячими руками я потягнула гладенький аркуш — він затріпотів і випав на підлогу. Виявилося, що це знайома мені блискуча фотографія. Я бачила її лише у чорно-білому варіанті, в газетах. А тепер — у кольорі, й був цей знімок так само чіткий та яскравий, як і той день, коли його було зроблено.

Тіло моєї матері лежало долілиць в окресленому крейдою колі, а її ліва нога була вивернута під моторошно-неприродним кутом. Її права рука простягнулася до тіла мого батька, який лежав горілиць із діркою в голові та глибокою раною від шиї й аж до паху. Частина його нутрощів вивалилася і лежала поруч на землі.

Щось середнє між стогоном та криком вирвалося у мене з рота. Не в змозі відірвати очей від знімку, я задрижала й упала на підлогу.

— Діано! — почувся несамовитий голос Метью, та він був надто далеко, щоб мені допомогти. З підлоги я почула, як на першому поверсі хтось смикнув дверну ручку. По сходах загрюкали кроки, і у мене в замку зацокотів ключ.

Двері рвучко розчинилися, я підняла очі й побачила бліде обличчя Метью і занепокоєне лице Фреда.

— Що з вами, докторе Бішоп?! — вигукнув Фред.

Метью рушив до мене так швидко, що охоронець просто не міг не здогадатися, що мій приятель — вампір. Метью присів і схилився наді мною. Мої зуби цокотіли від шоку.

— Якщо я дам вам ключі, чи ви не відженете моє авто до коледжу Всіх Душ? — спитав Метью зиркнувши через плече. — Доктору Бішоп стало зле, її не можна залишати саму.

— Та нема проблем, професоре Клермон. Я залишу його тут, на стоянці для охоронців, — відповів Фред. Метью кинув Фреду ключі, і той вправно їх спіймав. Кинувши на мене стурбований вигляд, охоронець вийшов і зачинив за собою двері.

— Мене нудить, — прошепотіла я.

Метью поставив мене на ноги і відвів до ванни. Мене знудило в унітаз, потім я сперлася на його краї руками і впустила фото на підлогу. Коли мій шлунок спорожнів, несамовите тремтіння трохи вгамувалося, але через кожні кілька секунд хвилею накочувалося на мене.

Я опустила кришку унітаза і сперлася на нього, щоб устати, але в голові запаморочилося ще сильніше — і Метью підхопив мене саме вчасно, інакше б я розбила собі голову об кахлі.

Раптом мої ноги відірвалися від підлоги, груди притиснулися до плеча Метью — то його руки обхопили мене під колінами. За мить він обережно поклав мене на ліжко і увімкнув світло, поправивши лампу так, щоб вона не світила мені в обличчя. Потім взяв мене за п’ясть, і від його холодного дотику мій пульс уповільнився. Трохи заспокоївшись, я сконцентрувала погляд на його обличчі — так само спокійному, як і завжди, тільки маленька темна жилка пульсувала на лобі.

— Я принесу тобі зараз щось попити. — Метью відпустив мою руку і підвівся.