Сповідь відьом - Страница 87

— Облиш її. — Повторив Метью так само спокійним тоном, але я відчула, як напружилося його тіло, готове напасти на Нокса тієї ж миті, коли він хоч пальцем поворухне в моєму напрямку.

Обличчя відьмака перекосилося.

— За жодних обставин. Вона належить нам, а не тобі. І манускрипт — також.

— Метью, — повторила я більш настійливо. Біля нас зупинився підліток-людина з кільцем у ніздрі та прищами на обличчі, і з цікавістю вилупився на вампіра. — Ходімо, бо на нас люди витріщаються.

Він повернувся і схопив мене за руку. Шок від дотику його холодної шкіри та усвідомлення того, що тепер я прикута до нього, мов ланцюгом, уразили мене одночасно. Метью потягнув мене, підхопивши під пахву, як мішок.

Нокс презирливо гмикнув.

— Цього буде замало, щоб уберегти її, Клермоне! Вона роздобуде той манускрипт, але для нас. Ми про це потурбуємося.

Не кажучи ні слова, Метью протягнув мене через квадрат внутрішнього двору і виніс на широкий брукований тротуар довкола Камери Редкліф. Окинувши оком замкнену браму коледжу Всіх Душ, він швидко та емоційно вилаявся, а потім повів мене далі до центральної вулиці.

— Вже недалеко, — кинув він, міцніше стискаючи мою руку.

Навіть біля сторожки Метью не випустив моєї руки, прямуючи до свого помешкання, і злегка кивнув у привітанні охоронцю. Ми піднялися до його мансарди, де було так само тепло й затишно, як і увечері минулої суботи.

Метью кинув ключі на буфет, досить безцеремонно опустив мене на софу, а сам пішов на кухню. Невдовзі він повернувся зі склянкою води і подав її мені. Я тримала склянку, але не пила, аж поки він вирячився на мене так, що я перелякано відсьорбнула — і поперхнулася.

— Чому ж мені не вдалося роздобути той манускрипт вдруге? — ніяк не могла заспокоїтися я, буквально ошелешена тим, що Нокс сказав правду.

— Треба було мені керуватися своєю інтуїцією, — озвався Метью від вікна; він то стискав, то розтискав свою праву руку, не звертаючи на мене анінайменшої уваги. — Ми не розуміємо, який стосунок ти маєш до того закляття, ось у чім річ. Відтоді, як ти побачила «Ешмол сімсот вісімдесят другий», над тобою нависла серйозна небезпека.

— Метью, хоч як би Нокс і не погрожував мені, він не такий ідіот, щоб утнути щось дурне на очах у багатьох свідків.

— Кілька днів ти проведеш у Вудстоці. Я хочу, щоб ти була подалі від Нокса — щоб ти, не доведи Господи, випадково не зустріла його в коледжі або у бібліотеці.

— Нокс мав рацію: я не в змозі дістати той манускрипт ще раз. Тому я йому більше не цікава.

— Ти видаєш бажане за дійсне, Діано. Ноксу не менше, аніж тобі чи мені, хочеться розкрити секрети «Ешмола сімсот вісімдесят другого».

Зазвичай бездоганний зовнішній вигляд Метью зазнав певних втрат. Нервуючи, він раз по раз проводив пальцями по волоссю, і воно тепер стало сторч, немов у опудала.

— А звідки у нього й у тебе така впевненість у тому, що прихований текст того манускрипту містить якісь секрети? — запитала я, присуваючись до каміна. — Це ж книга з алхімії. І, цілком можливо, нічого, окрім хімії, там і немає.

— Алхімія — це історія творення й світобудови, розказана мовою хімії. А створіння — це хімія, покладена на біологію.

— Але в ті часи, коли створювався «Ешмол сімсот вісімдесят другий», ніхто іще не знав, що таке біологія і не мав твого рівня знань у галузі хімії та належного усвідомлення її справжньої ролі.

Очі Метью враз перетворилися на хитрі вузенькі щілини.

— Діано Бішоп, я прикро вражений вашою обмеженістю.

Я побачила, що він не жартує.

— Створіння, які написали той манускрипт, могли й не знати про ДНК, але чим ти доведеш, що вони не ставили ті ж самі запитання стосовно світобудови, що й сучасні науковці?

— Алхімічні тексти — це алегорії, а не докладні інструкції, — кинула я, спрямовуючи на нього увесь страх та пригніченість, що накопилися в мені за останні кілька днів. — Може, вони й натякають на якісь важливіші істини, але на їх основі навіть не можна провести жодного точного експерименту.

— А я й ніколи не казав, що можна, — відповів Метью з очима і досі темними від придушеного роздратування. — Але ми говоримо про потенційних читачів, тобто відьом, демонів та вампірів. Потрібно трохи надприродної здатності розуміти текст, трохи потойбічної креативності й трохи доброї пам’яті, щоби заповнити порожні місця. І все це разом може дати створінням ту інформацію, яку ми не хочемо бачити в їхніх руках.

— Яку ти не хочеш бачити в їхніх руках! — Я пригадала обіцянку, яку дала Агаті Вільсон, і рішучим голосом сказала: — Ти не кращий за Нокса. Тобі потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий» лише для того, щоб задовольнити свою власну цікавість — і все.

Я схопила свої речі, й відчула, як у мене засвербіли руки.

— Заспокойся. — У його голосі прослизнула нотка, яка мені не сподобалася.

— Годі попихати мною, — відказала я, відчуваючи, як посилюється свербіж у руках.

Я поглянула на пальці — між ними проскакували маленькі дуги синюватого вогню, які шкварчали на краях, немов бенгальські вогні в святковому торті. Кинувши комп’ютер, я підняла руки угору.

Я сподівалася побачити на обличчі Метью страх. А натомість побачила величезний інтерес.

— З тобою часто таке трапляється? — спитав він обережно-нейтральним тоном.

— Ой, ні! — скрикнула я і побігла на кухню, розсипаючи іскри.

Метью наздогнав мене біля дверей.

— Тільки не водою, — суворо наказав він. — Бо твої руки пахнуть електрикою.