— Вже закінчила? — поцікавився Шон, коли я стала перед столом замовлень.
— Не зовсім. Хотіла б знову замовити верхні три книги на понеділок.
— А четверту?
— Я вже з нею впоралася, — бовкнула я і підсунула йому манускрипт. — Можеш відправити її назад до книгосховища.
Шон поклав манускрипт на стос повернутих книг. Потім провів мене до сходів, попрощався — і зник за обертальними дверима. Клацнула й увімкнулася стрічка конвеєра, яка мала відправити «Ешмол № 782» назад, до черева бібліотечного книгосховища.
Я насилу стрималася, щоб не обернутися і не зупинити конвеєр.
Коли я підняла руку, щоб відчинити двері на першому поверсі, повітря навколо мене щільно стиснулося, немов бібліотека не хотіла мене відпускати. На якусь мить повітря замерехтіло — так само, як раніш замерехтіли сторінки манускрипту на столі у Шона, змусивши мене мимовільно здригнутися, від чого волосинки на моїх руках стали сторч.
Щойно щось трапилося. Щось магічне.
Моя голова мимоволі повернулася до читального залу герцога Гамфрі, а ноги зрадливо понесли мене у тому ж напрямку.
«Нічого особливого», — подумала я, взявши себе в руки і рішучою ходою покидаючи бібліотеку.
«А ти впевнена, що нічого особливого?» — прошепотів давно забутий голос.
Дзвони Оксфорда вдарили сім разів. Ніч приходила слідком за сутінками не так повільно, як кілька місяців тому, але трансформація була неквапливою. Персонал бібліотеки увімкнув лампи лише півгодини тому, і тепер вони утворювали маленькі острівці золотавого світла на сірому тлі.
Йшов двадцять перший день вересня. Відьми у всьому світі трапезували напередодні осіннього рівнодення, святкуючи Мабон і вітаючи прихід зимової темряви. Але оксфордським відьмам доведеться обійтися без мене. Наступного місяця я мала виступити на важливій конференції з не менш важливою доповіддю, яка задасть тон усій дискусії. Та мої думки й ідеї ще остаточно не сформувалися; вони й досі перебували в хаотичному стані, й це мене нервувало.
Від думки про страви, що їх споживатимуть мої колеги-відьми де-небудь у Оксфорді, мій шлунок забурчав. Я була у бібліотеці з дев’ятої тридцять ранку і зробила лише коротку перерву на обід.
Шон взяв відгул, і тепер за столом видавання сиділа не знайома мені жінка. Від неї я вже натерпілася клопоту, бо вона запропонувала фільмокопію замість потріпаного оригіналу, який я замовила. Зачувши нашу суперечку, зі свого кабінету вийшов директор читального залу, пан Джонсон, і втрутився у розмову.
— Прийміть мої вибачення, докторе Бішоп, — похапцем мовив він, поправивши на перенісся окуляри у темній оправі. — Якщо цей манускрипт потрібен для вашої роботи, то ми раді виконати ваше замовлення. — З цими словами він пішов за книгою з обмеженим доступом, а коли приніс її, то знову розсипався вибаченнями за незручності, завдані мені новою та недосвідченою працівницею. Втішена тим, що мої наукові титули стали мені в пригоді, я цілий день провела у бібліотеці, читаючи отриману книгу.
Я витягнула з куточків обкладинки дві спіральні гирьки й обережно згорнула книгу, задоволена обсягом виконаної роботи. Надибавши у п’ятницю зачаклований манускрипт, я присвятила уїк-енд не алхімії, а виконанню рутинних завдань, щоб поновити в собі відчуття нормальності: заповнила бланки квитанцій, написала кілька рекомендаційних листів і навіть дописала відгук на одну книжку. Ці справи йшли впереміжку з більш прозаїчними ритуалами — пранням білизни, споживанням гігантської кількості чаю та намаганням куховарити за рецептами з кулінарних програм Бі-бі-сі.
Сьогодні я встала дуже рано й цілий день намагалася займатися нагальною роботою, щоб зосередити думки на ній, а не на спогадах про химерні ілюстрації в фоліанті «Ешмол № 782» та загадковий палімпсест. Я кинула погляд на стислий, розписаний погодинно, робочий розклад на день. Найлегшим був пункт третій. Відповідь на нього містилася в заумному періодичному виданні під назвою «Нотатки та загадки». Його примірник стояв у книжковій шафі, що сягала аж до високої стелі читального залу. Я відсунула стілець і вирішила, перш ніж іти з бібліотеки, поставити позначку «виконано» в одному з пунктів свого списку.
До горішніх полиць секції залу герцога Гамфрі, відомої під назвою Сельден-Енд, можна було піднятися потертими сходами, котрі вели на галерею над читальними столами. Я пішла нерівними сходинками туди, де на дерев’яних полицях акуратними хронологічними рядами розташовувалися книги в захисних цератових обкладинках. Здавалося, ніхто цими книгами не цікавився — окрім мене та одного викладача древньої літератури з Магдалинського коледжу Оксфордського університету. Я знайшла поглядом потрібний мені фоліант і стиха вилаялася: він стояв на верхній полиці, тож рукою його не дістати.
Хтось тихо хихикнув — і я аж підскочила з переляку. Крутнула головою, придивилася — може, той «хтось» сидить за столиком у дальньому кінці галереї? Але там нікого не було. Знову мені ввижаються голоси! Оксфорд і досі був безлюдним містом-привидом, а увесь університетський люд пішов понад годину тому, щоб перехилити перед вечерею по безкоштовній склянці хересу в кімнаті відпочинку для старшокурсників. У відьмацьке свято навіть Джиліан пішла підвечір із бібліотеки, востаннє запросивши мене на святкову вечірку й окинувши хитро примруженим поглядом стос книг на моєму столі.
Я пошукала поглядом ослінчик-підставку, але його ніде не було видно. Бодліанська бібліотека зажила сумної слави саме через брак пристосувань, що полегшували читачеві пошук книг. Бо ж на пошуки ослінця десь у іншому читальному залі могло піти хвилин із п’ятнадцять — не менше. Я завагалася. Я ж переборола спокусу вдатися до магії в п’ятницю, коли мені трапилася зачаклована книга. А зараз… Чом би й ні? Ніхто й не помітить.