Сповідь відьом - Страница 73

— Ви сказали, що ми всі вимираємо, — зауважила я, не впоравшись до кінця зі своїм гнівом.

— Сучасні відьми не такі сильні, як їхні предки, — діловим тоном взялася пояснювати Міріам. — І ви вже не народжуєте стільки дітей, як у минулому.

— Це не схоже на доказ, на свідчення про тенденцію. Це просто суб’єктивна оцінка, — відказала я.

— Хочете побачити докази? Прошу. — Міріам витягнула ще дві теки і штовхнула їх лискучою поверхнею стола з такою силою, що вони аж влипли мені в руки. — Ось. Хоча я сумніваюся, що ви зрозумієте.

Одна з папок мала обведену пурпуровим кольором бирку з чітко надрукованим написом «Бенвенгуда». Друга мала бирку з червоними краями та іменем «Беатриса Гуд». У тих теках не містилося нічого, окрім графіків та схем. Верхні, яскраво-кольорові, мали вигляд обруча. А внизу було багато графіків із чорними та сірими стовпчиками, що марширували білим папером.

— Це не чесно, — заперечив Маркус. — Тут жоден історик не розбереться.

— Це послідовні низки ДНК, — сказала я, показуючи на чорно-білі зображення. — А до чого тут кольорові графіки?

Метью обперся ліктями на стіл поруч зі мною.

— Це результати генетичних тестів, — пояснив він, підсовуючи ближче аркуш із вигнутими графіками. — Тут йдеться про мітохондріальні ДНК жінки на ім’я Бенвенгуда, котрі вона успадкувала від своєї матері, та від матері своєї матері, а також кожної своєї попередниці. Ці ДНК розповідають нам її генеалогію по жіночий лінії.

— А як стосовно генетичної спадщини її батька?

Метью взяв аркуші з чорно-білими результатами ДНК-тестів.

— Батько Бенвенгуди, котрий був звичайною людиною, теж присутній у цих графіках. Ось він тут, у ядерній ДНК, тобто в її геномі — разом із її матір’ю-відьмою. — І Метью знову повернувся до кольорових обручів. — Але мітохондріальні ДНК поза межами ядра клітини відображають лише її спадковість по материнській лінії.

— Чому ж тоді ви досліджуєте і її геном, і її мітохондріальні ДНК?

Про геном я вже чула раніше, але мітохондріальні ДНК були для мене новою цариною.

— Ваша ядерна ДНК розповідає про вас як про унікального індивіда — яким чином генетична спадщина вашої матері та батька переінакшилася і витворила вас. Бо саме комбінація генів вашого батька та матері дала вам блакитні очі, русяве волосся та ластовиння. Мітохондріальні ж ДНК допомагають нам краще зрозуміти історію всього виду.

— Це означає, що походження та еволюція виду зафіксована в кожному з нас, — повільно проказала я. — Вони — в нашій крові та кожній клітині нашого тіла.

Метью кивнув.

— Але кожна історія походження розповідає іще одну історію — не про початок, а про кінець, про занепад.

— Знову ми повернулися до Дарвіна, — насупилася я. В його «Походженні видів» йшлося не лише про те, звідки взялися ті чи інші види, а й про природний відбір та відмирання тих чи інших видів.

— У певному сенсі можна сказати, що в «Походженні» йдеться здебільшого про вимирання видів, — зауважив Маркус, підкотившись на своєму стільці до протилежного кінця лабораторного стола.

Я поглянула на яскраві обручі Бенвенгуди.

— Ким вона була?

— Вона була дуже сильною відьмою, — пояснила Міріам. — Ця відьма жила в Британії в сьомому сторіччі. Вона була справжнім чудом у добу, коли чудеса траплялися на кожному кроці. А Беатриса Гуд — остання з її відомих нащадків.

— А родина Беатриси Гуд часом не з Салема походить? — пошепки спитала я, торкаючись теки. Бо я знала, що там, разом із Прокторами й Бішопами, мешкала також і родина Гудів.

— До родоводу Беатриси входять Сара та Дороті Гуд із Салема, — мовив Метью, підтверджуючи мою несподівану здогадку. Він розкрив теку Беатриси і поклав її мітохондріальні графіки разом із обручами Бенвенгуди.

— Але ж вони — різні, — мовила я. — Це видно зі структури та забарвлення.

— Не такі вже вони й різні, — підправив мене Метью. — Ядерна ДНК Беатриси має менше маркерів, притаманних відьмам. І це свідчить про те, що її предки, сторіччями намагаючись вижити і пристосуватися до несприятливого середовища, дедалі менше покладалися на магію та чаклунство. Зміна потреб спричинили мутації ДНК, і ці мутації відсунули магію на другий план.

Його висновок прозвучав як суто наукове твердження, але воно стосувалося особисто мене.

— Те, що предки Беатриси відкинули магію, в кінцевому підсумку і привело родину до занепаду — я правильно розумію?

— Це не зовсім провина відьом. Тут винувата й природа, — з сумом мовив Метью. — Здається, відьми, як і вампіри, теж зазнавали дедалі сильнішого тиску, який чинив на них світ звичайних людей, і їм доводилося докладати чималих зусиль, щоб вижити. Так само й демони. Геніальні здібності, якими вони відрізнялися від простих людей, трапляються серед них дедалі рідше. А божевілля — дедалі частіше.

— А люди не вимирають? — поцікавилася я.

— І так, і ні, — відповів Метью. — Ми дійшли думки, що на цей час люди виявили більшу здатність до адаптації. Їхня імунна система є більш гнучкою, і вони мають сильнішу мотивацію до розмноження, аніж вампіри чи відьми. Колись світ був більш рівномірно поділений між людьми та створіннями. Але тепер люди значно переважають, а створіння складають лише десять відсотків світового населення.

— Світ був зовсім іншим, коли нас було стільки ж, скільки людей, — зазначила Міріам із жалем, що баланс у колоді карт природи змістився не на нашу користь. — Але колись чутливість та гнучкість імунної системи людей проти них же й обернеться.