Сповідь відьом - Страница 62

— Чому ви зателефонували мені? — раптом спитав Метью, перериваючи мій напівсонний стан.

— Через Нокса та «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — відповіла я і відчула, як паніка повертається разом із різкою зміною настрою.

— Я знаю це. Тому й питаю — чому ви зателефонували саме мені? У вас же, безперечно, є друзі — відьми та прості люди — до яких ви могли звернутися по допомогу.

— Не могла. Жоден із моїх друзів та подруг із-поміж звичайних людей не знає, що я — відьма. Знадобилося б кілька днів, щоб пояснити їм, що насправді відбувається в цьому світі — якщо вони стали б мене слухати і мали достатньо терпіння, щоб дослухати до кінця. У мене немає подруг серед відьом та відьмаків, а втягувати в це своїх тіток я не хочу. Це ж не їхня помилка, що я виявилася настільки дурною, що не розібралася з тим манускриптом і відіслала його назад. — Я прикусила губу. — А що — мені не треба було до вас звертатися?

— Я й сам не знаю, Діано. Ви ж сказали у п’ятницю, що відьми та вампіри не можуть бути друзями.

— Мало що я могла вам сказати у п’ятницю!

Метью помовчав, уважно придивляючись до вигинів шляху.

— Я вже не знаю, що й думати. — Я зробила паузу, ретельно обмірковуючи наступні слова. — Але одне я знаю напевне: краще сидіти в бібліотеці з вами, ніж із Пітером Ноксом.

— Вампірам не можна повністю довіряти, надто тоді, коли вони перебувають поблизу теплокровних створінь.

На якусь нетривалу і холодно-лячну мить Метью зосередив на мені свій уважний погляд.

— Теплокровних? — перепитала я, нахмурюючись.

— Ну, я маю на увазі людей, відьом та демонів, тобто — усіх не-вампірів.

— Отже, я ризикую, що ви вкусите мене, перш ніж Нокс встигне заповзти до мого мозку, щоб видобути звідти потрібну йому інформацію.

— А він вже намагався це робити? — спитав Метью спокійним тоном, але в ньому виразно почулися загрозливі нотки.

— Та то так, нічого особливого, — похапцем пояснила я. — Він застерігав мене проти вас.

— Авжеж. Нікому не вдається бути не тим, ким він є насправді. Хоч як би не старався. Ви не мусите романтизувати вампірів. Може, Нокс у душі й не є вашим доброзичливцем, але стосовно мене він має рацію.

— Інші люди не обмовляють моїх друзів — і так упереджено і фанатично, як це робить Нокс. — Мій гнів наростав, і я, відчувши поколювання в пучках, сховала руки собі під стегна.

— То ми з вами друзі — ви так гадаєте? — поцікавився Метью.

— Здається, що так. Бо друзі кажуть одне одному правду, хоч якою б важкою та неприємною та правда не була.

Спантеличена несподіваною серйозністю нашої розмови, я нервово смикнула зав’язки на своєму светрі.

— Вампіри — не надто гарні друзі, — мовив Метью з відчутним роздратуванням у голосі.

— Слухайте, якщо ви хочете, щоб я вам не набридала…

— Звісно, що не хочу, — перервав мене Метью. — Річ у тім, що стосунки з вампіром не можуть бути… простими. Так, ми здатні до заступництва, хоча часто це заступництво набуває власницького відтінку. І це вам може не сподобатися.

— Трохи заступництва мені б не завадило.

Вираз незахищеності й уразливості породила в очах Метью моя відповідь.

— Я нагадаю вам про це, коли ви знову скаржитиметеся, — сказав він, і вразливість змінила іронічна веселість.

Він скерував авто з Голівел-стрит до брами сторожки. Фред, забачивши авто, хитрувато вишкірився і чемно-обачливо відвернувся вбік. Я чекала, поки Метью обійде авто й відчинить мені дверцята, обдивилася довкола, чи нічого не забула в салоні — навіть шпильки для волосся, — щоб він, чого доброго, знову не чкурнув від мене до Шотландії.

— Але тут є ще одна, дуже важлива обставина, окрім Нокса та манускрипту, — палко прошепотіла я, коли він віддавав мені циновку. Та він поводився так, немов наді мною не збиралися хмари і натовпи створінь не підкрадалися до мене з усіх боків.

— Іншим разом, Діано. І не хвилюйтеся ви так. Наступного разу Пітер Нокс і на п’ятдесят футів не зможе до вас наблизитися, — похмуро-серйозно заспокоїв мене Клермон, торкнувшись посудини зі священною водою під своїм светром.

Нам треба було побути удвох, але на самоті, а не в бібліотеці.

— Може, прийдете до мене завтра на вечерю? — тихо спитала я. — Я хочу розповісти вам, що трапилося далі.

Метью завмер, як укопаний, і на його обличчі промайнуло сум’яття, змішане з іще якимось почуттям, яке мені важко було визначити. Він злегка стиснув пальцями знак паломника і відпустив його.

— Із задоволенням, — відповів він, розтягуючи слова.

— От і добре, — усміхнулася я. — Як вам о пів на восьму?

Він кивнув і сором’язливо всміхнувся у відповідь. Ступивши пару кроків, я згадала, що лишилося ще одне питання, яке треба вирішити до завтрашнього вечора.

— А що ви їсте? — тихо, майже пошепки спитала я, заливаючись рум’янцем.

— Я всеїдний, — відповів Метью, і його обличчя освітилося усмішкою, від якої тьохнуло моє серце.

— Тоді о сьомій тридцять. — Я відвернулася і, усміхнувшись, похитала головою — від його відповіді не було ніякого толку. — І останнє, — сказала я, знову обернувшись. — Перекажіть Міріам, хай займається своїми справами. Я в змозі за себе постояти.

— Вона каже мені те саме, — зізнався Метью, ступивши кілька кроків до водійських дверцят. — Я подумаю. Але завтра, як завжди, ви знову побачите мене в залі герцога Гамфрі.

Він сів у авто, але я й досі стояла непорушно, тож Метью опустив вікно і сказав із несхвальною ноткою в голосі:

— Я не поїду, поки ви не зникнете з моїх очей.