Сповідь відьом - Страница 60

— А чи не хочете, щоб я попрацював тут разом із вами? — спитав Метью, нахилившись до мене. Його запах був такий сильний, що у мене запаморочилося в голові.

— Це не обов’язково, — твердо відповіла я.

— Якщо передумаєте — дайте мені знати. А як ні, то зустрінемося о шостій біля Гертфорда. — Метью кілька секунд мовчки дивився мені у вічі. А потім, з огидою глянувши в бік Пітера Нокса, повернувся на своє місце.

Коли я йшла на обід повз його столик, Метью стиха кашлянув. Міріам роздратовано кинула олівець на стіл і пішла за мною. Нокс не піде за нами до кафе — Метью про це потурбується.

День здавався нескінченним, час тягнувся з черепашачою швидкістю, і мені насилу вдавалося не заснути. На п’яту годину я була вже готова піти, бо сидіти далі не мала сил. Нокс залишився в Сельден-Енді посеред різношерстого зібрання людських істот. Метью провів мене униз, і я радо побігла підтюпцем до свого помешкання, перевдяглася і взяла циновку. Коли авто Метью під’їхало до металевої огорожі Гертфорда, я вже чекала його.

— Щось ви сьогодні рано, — зазначив він з усмішкою, забираючи в мене циновку і кладучи її до багажника. Коли він допомагав мені сісти до машини, знову різко втягнув у себе повітря.

«Цікаво, які сигнали посилає йому запах мого тіла?» — подумала я.

— Нам треба поговорити.

— Не поспішаймо. Спершу давайте виберемося з Оксфорда. — Зачинивши за мною дверцята, Метью всівся на водійське місце.

Через наплив студентів та викладачів, цього разу транспортний потік на Вудсток-роуд був значно щільнішим. Метью вправно маневрував, обганяючи авто, що повільно рухалися.

— Як провели час у Шотландії? — спитала його я, коли ми виїхали за межі міста.

Метью зиркнув на мене і знову перевів погляд на дорогу.

— Чудово.

— Міріам казала, що ви їздили на полювання.

Він тихо зітхнув і знову намацав пальцями виступ під светром.

— Не треба було їй казати про це.

— А чому?

— Бо є речі, про які не слід говорити в змішаній компанії, — відказав він із легким роздратуванням. — Хіба ж відьми розповідають іншим створінням про те, що вони щойно повернулися з чотириденної мандрівки, під час якої накладали закляття та варили кажанів?

— Відьми не варять кажанів! — обурено відказала я.

— Але це не змінює загального сенсу.

— Ви там були самі? — спитала я.

Перш ніж відповісти, Метью витримав довгу паузу.

— Ні, не сам.

— Я в Оксфорді теж була не сама, — почала я. — Створіння…

— Міріам мені розповідала. — Він міцніше стиснув кермо. — Якби я знав, що відьмака, котрий набридав вам, звуть Пітер Нокс, я ніколи б не поїхав би з Оксфорда.

— Ви мали рацію, — випалила я, бажаючи зробити своє зізнання до того, як ми почнемо говорити про Нокса. — Насправді мені ніколи не вдавалося тримати магію за межами мого життя. — Ці слова зіскочили з язика якось самі по собі. Метью мовчав, пильно вдивляючись у машини попереду. — І мені стало страшно, — додала я.

Його холодна рука торкнулася мого коліна.

— Я знаю.

— Що ж мені робити? — прошепотіла я.

— Щось придумаємо, — спокійно відповів Метью, скеровуючи авто до брами Старої хатинки. Коли ми проїжджали округлою алеєю до будинку, він уважно придивився до мого обличчя.

— Ви дуже втомлені. Чи зможете займатися йогою?

Я кивнула.

Метью вийшов і відчинив мені дверцята. Цього разу він не допоміг мені вибратися з авто. Натомість він вивудив із багажника дві циновки і, закинувши їх на плече, поніс до будинку. Решта членів групи кидали на нас зацікавлені погляди.

Метью почекав, поки ми лишилися на алеї самі, поглянув на мене вниз із висоти свого зросту, переборюючи якісь суперечливі почуття. Я нахмурилася і, схиливши голову набік, поглянула йому прямо у вічі. Щойно я зізналася йому, що все життя вдавалася до магії, навіть сама про це не підозрюючи. Що ж там було в його душі таке страшне, про що він не наважувався мені розповісти?

— Я був у Шотландії зі своїм старим приятелем, Гемішем Осборном, — нарешті сказав він.

— З тим чоловіком, кого газети закликають обиратися до парламенту, щоб мати змогу стати міністром фінансів? — здивовано спитала я.

— Геміш не обиратиметься до парламенту, — сухо відповів Метью і, скривившись від болю, поправив на плечі лямку своєї спортивної сумки.

— То він і справді «голубий»! — випалила я, пригадавши нещодавню нічну програму новин.

Метью кинув на мене спопеляючий погляд.

— Так. Але більше того: він — демон.

Я не надто добре розбиралася в усьому, пов’язаному зі світом створінь, але знала, що їм не можна займатися людською політикою та релігією.

— Ти диви! Фінанси — дивний вибір кар’єри для демона, — сказала я і на мить замислилася. — Тепер зрозуміло, чому він так добре вміє розпоряджатися грошима і прораховувати фінансові комбінації.

— Він вміє добре прораховувати все, а не лише фінанси.

Між нами запала тиша, а Метью навіть не поворухнувся в напрямку дверей.

— Мені треба було якось відволіктися, тому я подався на полювання.

Я кинула на нього нерозуміючий погляд.

— Ви забули в моєму авто свій светр, — сказав Метью так, наче це щось пояснювало.

— Міріам мені його вже віддала.

— Я знаю. Мені не можна було його у себе тримати. Ви розумієте чому?

Коли я похитала головою, він стиха вилаявся по-французьки.

— Мій автомобіль був повен вашого запаху, Діано. Тому мені й треба було поїхати з Оксфорда.

— Я нічого не розумію, — щиро зізналася я.