Сповідь відьом - Страница 57

Перевдягнувшись, я пішла до помешкання декана і подзвонила. Двері відчинив викладач коледжу, запросив мене всередину і провів до вітальні.

— Здрастуйте, докторе Бішоп. — Блакитні очі Ніколаса Марша взялися в куточках зморшками, а сніжно-біле волосся та червоні щоки робили його схожим на Санта-Клауса. Заспокоєна його приязністю та захищена почуттям професійного обов’язку, я всміхнулася.

— Здрастуйте, професоре Марш, — я простягнула руку для вітання. — Дякую, що запросили.

— Боюся, я вже давно прострочив це запрошення. Але ж ви знаєте, що я був в Італії.

— Так, знаю — скарбник коледжу казав мені про це.

— То ви вже пробачили мені за те, що я так довго вас ігнорував? — уточнив він. — Сподіваюся компенсувати це. Хочу познайомити вас зі своїм старим приятелем, який приїхав до Оксфорда на кілька днів. Він — відомий автор і пише на теми, які можуть вас зацікавити.

Марш відступив убік, даючи мені змогу побачити густу кучму каштанового волосся з рідкою сивиною та рукав коричневого твідового костюма. Від сум’яття, що охопило мене, я аж заціпеніла.

— Ходімо, я познайомлю вас із Пітером Ноксом, — сказав декан, легенько беручи мене під лікоть. — Він знайомий із вашими працями.

Чаклун підвівся. І тут нарешті я згадала те, що так довго вертілося у мене на думці. Ім’я Нокса було в отій газетній історії про вбивства, начебто скоєні вампіром. Він був тим самим експертом, до чиєї консультації вдалася поліція, щоб розслідувати убивства з окультним відтінком. У мене засвербіли пальці.

— Здрастуйте, докторе Бішоп, — сказав Нокс, простягаючи руку. — Здається, ми з вами вже зустрічалися в Бодліанській бібліотеці.

— Так, здається, зустрічалися, — я простягнула руку і з приємним подивом констатувала, що з неї не вискакують іскри. Ми потиснули одне одному руки настільки коротко, наскільки змогли. Його пальці ледь помітно здригнулися, злегка стиснулися і розтиснулися так, що цього не помітила б жодна людська істота. Це нагадало мені дитинство, коли моя мати так само струшувала пальцями, стискаючи та розтискаючи їх, щоб видати вже готові млинці або змусити білизну самотужки скластися.

Я заплющила очі й приготувалася, що зараз почнеться магія.

Задзвонив телефон.

— Мушу відповісти на дзвінок, — вибачливо мовив Марш. — А ви сідайте, будь ласка.

Я сіла якомога далі від Нокса, примостившись скраєчку дерев’яного стільця з прямою спинкою, на який зазвичай садовили першокурсників, що проштрафилися.

Поки Марш такав і ойкав по телефону, ми з Ноксом мовчали. Потім декан натиснув кнопку на панелі й підійшов до мене зі склянкою хересу в руці.

— Це телефонував ректор. Зникли двоє салаг, — сказав він, скориставшись сленговим словом, яким називали студентів-першокурсників. — Ви тут поговоріть, а я піду до кабінету і займусь цим питанням. Вибачте, будь ласка.

Десь далеко відчинилися і зачинилися двері, почулася приглушена розмова, а потім настала тиша.

— Пропали студенти? — ошелешено спитала я. Ясна річ, Нокс якимось чином організував і цю проблему, і дзвінок від ректора, щоб Марш не заважав нам говорити.

— Дуже шкода, що університетське начальство матиме клопіт зі зникненням двох дітлахів. Але це, докторе Бішоп, дає нам можливість поговорити тет-а-тет.

— А про що нам говорити? — Я принюхалася до свого хересу, благаючи Бога, щоб декан повернувся якомога швидше.

— Багато про що.

Я поглянула на двері.

— Поки ми не скінчимо розмову, Ніколас буде страшенно занятий.

— Тоді давайте швидко обговоримо те, що вас цікавить, щоб декан міг повернутися до свого вина.

— Як скажете, — відповів Нокс. — Розкажіть мені, що привело вас до Оксфорда, докторе Бішоп.

— Алхімія. — Я внутрішньо погодилася відповідати на запитання цього чоловіка, аби тільки Марш повернувся до кімнати, але я не збиралася розповідати йому більше, ніж слід.

— Ви, напевне, знали, що «Ешмол сімсот вісімдесят другий» зачаклований. Кожен, хто має в собі хоч краплину крові Бішопів, просто не міг цього не помітити. Навіщо ви відіслали його назад до сховища? — спитав Нокс, пронизуючи мене гострим поглядом. Я зрозуміла, що він хотів роздобути той манускрипт не менше, ніж Метью Клермон — якщо не більше.

— Я його повністю продивилася, — відповіла я, насилу зберігаючи невимушеність своєї інтонації.

— Невже в тому манускрипті не було нічого такого, що викликало б вашу цікавість?

— Нічого.

Пітер Нокс скривив рота огидною гримасою. Він знав, що я збрехала.

— А ви поділилися своїми враженнями з вампіром?

— Наскільки я розумію, ви маєте на увазі професора Клермона? — Коли створіння навмисне уникає називати когось на ім’я, це означає, що воно не вважає його за рівню.

Пальці Нокса знову стиснулися й розтиснулися. Мені здалося, що він тицьне ними в мене, та натомість чаклун схопився за підлокітник крісла.

— Ми всі поважаємо вашу родину і ваші почуття щодо пережитої трагедії. Однак у нас виникли питання стосовно ваших «оригінальних» стосунків із цією істотою. Своєю егоїстичною поведінкою ви зраджуєте своїх предків. Це мусить припинитися.

— Професор Клермон — мій колега, — відказала я, спрямовуючи розмову від своєї родини, — а про той манускрипт я нічого не знаю. Він був у моїх руках лише кілька хвилин, не більше. Так, я знала, що він під дією заклинання. Але мені було до цього байдуже, бо перш за все мене цікавив зміст книги.

— Вампір розшукував цю книгу більш, ніж сторіччя, — зі злобою в голосі кинув Нокс. — Не можна допустити, щоб він нею заволодів.