Сповідь відьом - Страница 55

— Вам здається, ніби я знайшла щось таке, що належить відьмам, — перервала я його. — Так от — тієї речі у мене більше немає. Якщо вам потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», то перед вами на столі — аркуші для замовлень. Вперед!

— Ви не розумієте усієї складності ситуації.

— Так, не розумію. І не хочу розуміти. Тому, будь ласка, дайте мені спокій.

— Зовнішньо ви так схожі на свою матір! — мовив Нокс, змірявши мене поглядом. — Але я бачу, що ви успадкували й притаманну Стівену впертість і затятість.

Я відчула вже звичні для мене роздратування та заздрощі, що з’являлися щоразу, коли відьмак згадував імена моїх батьків чи факти з історії нашої родини — немов мав на це не менше право, аніж я сама.

— Зараз я спробую вам все пояснити, але не впевнений, що спроможуся контролювати отих тварюк. — І з цими словами він махнув рукою по той бік проходу, де жінка-вампір із цікавістю спостерігала за мною та Ноксом. Трохи повагавшись, я підійшла до її стола.

— Я впевнена, що ви чули нашу розмову, але ви мусите знати, що за мною вже наглядають двоє вампірів. Якщо хочете залишитися — ласкаво просимо, якщо ви не довіряєте Метью та Міріам. Але виженіть решту з Верхнього читального залу.

— Зазвичай відьми не варті того, щоби вампіри витрачали на них свій дорогоцінний час, але сьогодні ви видаєте нам сюрприз за сюрпризом, Діано Бішоп. Зачекайте — зараз я розповім своїй сестрі Кларисі те, що вона пропустила.

Ці слова вампірка мовила неквапливим низьким голосом із багатою інтонацією, що свідчило про бездоганні манери та освіту. Вона всміхнулася, блиснувши зубами в тьмяному світлі середньовічного крила бібліотеки.

— Проти Нокса виступає таке дитинча, як ви? Ну-ну. Моя сестра із задоволенням послухає мою розповідь.

Насилу відірвавши погляд від бездоганних рис її обличчя, я пішла шукати знайомого демона.

Цей демон, любитель кави-латте, невимушено походжав між комп’ютерними терміналами з навушниками на голові й стиха мугикав нечутну мені мелодію; з’єднувальний шнур теліпався у нього на рівні талії. Коли він витягнув із вух маленькі пластмасові навушники, я спробувала швиденько донести до нього всю серйозність ситуації.

— Послухайте, можете насолоджуватися тут, мандруючи Інтернетом, але у нас внизу виникла одна проблема. Зовсім необов’язково, щоби за мною слідкували аж два десятки демонів.

Демон поблажливо гмикнув.

— Невдовзі ви про все дізнаєтеся.

— А чи не могли б вони стежити за мною здалеку? Скажімо, з Шелдонського театру? Або з бару «Білий кінь»? — спробувала я полегшити їм завдання. — Якщо ви цього не зробите, читачі з-поміж звичайних людей невдовзі почнуть цікавитися неприємними питаннями. У них виникнуть підозри.

— Ми не такі, як ви, — замріяно-відсторонено мовив демон.

— Це означає, що ви не можете допомогти чи не хочете? — спитала я, приховуючи роздратування.

— І перше, і друге. Ми теж маємо право знати.

Ситуація ставала нестерпною.

— Я буду дуже вам вдячна, якщо ви зробите хоч що-небудь, щоби розрядити напруженість у залі.

Міріам і досі спостерігала за мною. Ігноруючи її, я повернулася за свій стіл.

Наприкінці цього геть непродуктивного дня я потерла перенісся, стиха вилаялася і зібрала свої манатки.

Наступного ранку відвідувачів у Бодліанській бібліотеці істотно поменшало. Міріам щось завзято шкрябала у нотатнику і навіть не підвела на мене очей, коли я пройшла повз неї. А Клермона знову не було видно. Та навіть у такій ситуації всі дотримувалися правил, які він недвозначно — хоча й мовчки — запровадив: створіння трималися за межами Сельден-Енду. Джиліан корпіла над своїми папірусами в середньовічному крилі; там перебували і двоє сестричок-вампіричок та кілька демонів. За винятком Джиліан, яка справді працювала, решта з респектабельністю лише робили вигляд, що працюють. А коли я, попивши перед обідом гарячого чаю, зазирнула до Верхнього читального залу, то на мене підняли очі лише кілька створінь. Серед них був і отой музичний демон-каволюб. Вітаючись, він злегка кивнув мені рукою і втаємничено підморгнув.

Я виконала досить великий обсяг роботи, хоча так і не надолужила те, що згаяла вчора. Почала я з прочитання алхімічних віршів — дуже заплутаних текстів, присвячених Марії, сестрі Мойсея. В одному рядку були такі слова: «З’єднаються наприкінці три речі, мов ланцюг, якщо ти три години поспіль пильнуватимеш». Зміст цих віршів залишався для мене таємницею, хоча, скоріш за все, тут ішлося про хімічну сполуку срібла, золота і ртуті. «Чи зможе Кріс влаштувати експеримент, описаний у цьому вірші?» — майнула думка, коли я розмірковувала над можливими хімічними процесами, які доведеться застосувати.

Я взялася за ще один анонімний твір, названий «Вірш про триєдиний софічний вогонь», і враз побачила аналогії між його візуальними образами та баченим мною вчора малюнком алхімічної гори, геть пронизаної копальнями, де шахтарі видобували дорогоцінні метали та камені.

Два древніх каменя знайшли у цій копальні,

Яку Священним місцем звали в давнину;

Тому, хто взнає їхню Силу, Обсяг і Ціну

Природу із природою зуміє пов’язати,

І з самородним золотом чи сріблом поєднати,

Відкриють ці два камені свої скарби.

Я мало не застогнала з досади. Якщо доведеться у своїх дослідженнях поєднувати не лише мистецтво з наукою, а й мистецтво з поезією, складності моєї роботи не позаздриш.

— Напевне, важко зосередитися над дослідженням, коли за тобою спостерігають вампіри.