Сповідь відьом - Страница 50

— Коли це було? — прошепотів Геміш.

Метью опустив руки і, повернувши долонями догори, пильно поглянув на свої довгі дужі пальці.

— Сотні років тому. А може, вчора. Яка різниця? — спитав він із типовою для вампірів зневагою до часу.

— Велика різниця, якщо ти зробив цю помилку ще новоспеченим вампіром і не мав змоги контролювати власні інстинкти та голод.

— А, он як. Тоді я вбив іще одну жінку — Сесілію Мартін. Це сталося трохи більше ніж сторіччя тому. І тоді я вже не був, як ти кажеш, «новоспеченим вампіром».

Метью підвівся з крісла і підійшов до вікон. Йому хотілося вистрибнути в темряву і щезнути там, аби тільки не бачити жаху в очах Геміша.

— Кого ти ще убив? — різко спитав демон.

Метью похитав головою.

— Більше нікого. Дві — це вже й так занадто. Третьої бути не може. Ніколи.

— Розкажи мені про Сесілію, — сказав Геміш тоном наказу, подавшись уперед у своєму кріслі.

— Вона була дружиною банкіра, — неохоче почав Метью. — Я побачив її в оперному театрі — і буквально захворів нею. У ті часи кожен чоловік у Парижі був до нестями закоханий у чужу дружину. — Він намалював пальцем обрис жіночого обличчя на спітнілому склі вікна.

— Переді мною не поставала проблема завоювання її серця для самоствердження, ні. Просто мені захотілося її скуштувати, і тієї ж ночі я подався до її будинку. Та раз почавши, я вже не міг зупинитися. Не міг я і дозволити їй померти — вона була моєю і я не збирався її втрачати. Тому саме вчасно зупинився, коли пив її кров. Господи, як їй не сподобалося бути вампіром! Сесілія увійшла до палаючого будинку, і я не встиг її зупинити.

Геміш нахмурився.

— Тоді це означає, що ти не вбивав її, Мет. Вона сама себе вбила.

— Я пив її кров, аж поки ця жінка опинилася на краю загибелі, потім змусив її пити мою кров, і перетворив її на створіння без її дозволу, бо я був переляканим егоїстом, — сказав Метью з люттю в голосі. — Як це я не вбив її? Звісно, що вбив: забрав її життя, її особистість, її життєву силу. Це ж смерть, Геміше.

— А чому ти приховав це від мене? — спитав демон, намагаючись спокійно сприймати розповіді друга, але це було непросто.

— Навіть вампірам буває соромно, — напружено проговорив Метью. — Я ненавиджу себе — і мушу ненавидіти — за те, що скоїв із цими жінками.

— Саме тому кажу: годі приховувати якісь таємниці, Мет. Бо вони тебе знищать. — Геміш пригадав те, що хотів сказати раніш, і продовжив: — Ти не збирався навмисне убивати Елеонору та Сесілію. Тому ти — не вбивця.

Метью торкнувся пучками білої шибки і вперся лобом у холодне скло. Коли він заговорив, голос його був глухим і позбавленим життя.

— Ні, я потвора. Жахлива потвора. Елеонора простила мене. А Сесілія — ні.

— Ти — не потвора. — Геміша непокоїв тон друга.

— Може, й ні, та я таки небезпечний. — Він обернувся і впритул поглянув на Геміша. — Особливо для Діани. Навіть Елеонора — і та не збуджувала в мені таких почуттів. — Від самої лише згадки про Діану його жага враз повернулася, а від серця до живота поширилося заціпеніння. Вампір аж почорнів, намагаючись взяти себе в руки.

— Ходімо дограємо в шахи, — хрипко сказав Геміш.

— Мабуть, мені треба їхати, — якось непевно мовив Метью. — Тобі не слід спати зі мною під одним дахом.

— Не будь ідіотом, — різко кинув Геміш, немов батогом ляснув. — Нікуди ти не поїдеш.

Метью сів у крісло.

— Не розумію, як ти, знаючи тепер про Елеонору та Сесілію, можеш так до мене ставитися. Ти ж мусиш ненавидіти мене, — мовив він після кількахвилинного мовчання.

— Я навіть не уявляю, що ти маєш зробити, щоб я почав ненавидіти тебе, Метью. Я люблю тебе, як брата, і любитиму до останньої миті життя.

— Дякую тобі, — видихнув Метью із серйозним та суворим виразом обличчя. — Я спробую заслужити таке ставлення до себе.

— І не намагайся. Просто будь собою, — хрипко мовив Геміш. — До речі, ти зараз втратиш свого слона.

Двоє створінь насилу зосередили увагу на шахах, а коли вранці Джордан приніс каву для Геміша і пляшку портвейну для Метью, вони й досі грали. Дворецький мовчки підняв із підлоги залишки роздавленого келиха, і демон відіслав його спати.

Джордан пішов, а Геміш поглянув на шахівницю і зробив завершальний хід.

— Шах і мат.

Метью зітхнув, і, відкинувшись на спинку крісла, уп’ялив погляд на шахівницю. Його королева стояла в оточенні його власних фігур — пішаків, коня та тури. А на протилежному боці шахівниці скромний чорний пішак поставив мат його королю. Гра завершилася, і він програв.

— Гра полягає не лише в тім, щоб захистити свою королеву, — зауважив Геміш. — Чому тобі так важко запам’ятати, що найважливіша фігура — це король?

— Тому що король сидить собі на троні й ходить лише на одну клітину. А королева — вона пересувається так вільно! Тому мені краще програти гру, аніж пожертвувати її свободою.

«Цікаво — це він про шахи говорить чи про Діану?», — подумав Геміш.

— А чи варта вона такої пожертви, Мет? — тихо спитав він.

— Так, — відповів Метью без тіні вагання, взяв королеву з шахівниці й затис її між пальцями.

— Я так і думав, — мовив Геміш. — Може, ти ще не до кінця збагнув, але тобі дуже поталанило, що ти, нарешті, її знайшов.

Очі вампіра заблищали, а його рот вигнувся кривою посмішкою.

— Але чи поталанило їй, Геміше? Чи поталанило їй, що її переслідує таке створіння, як я?

— Все залежить від тебе. Лишень пам’ятай — ніяких таємниць! Абсолютно ніяких — якщо ти її справді кохаєш.