Сповідь відьом - Страница 41

— Тоді я на боці Роберта Гука, — виснувала я. — Мені не хочеться бути легендою на кшталт Ньютона. «Або моєї матері», — подумки додала я.

— Страхи, що мучили Гука, зробили його злим та заздрісним, — застережливо мовив Метью. — Усе своє життя він перелякано озирався через плече і готував експерименти для інших дослідників. Так жити не можна.

— Я не допускаю магію до своєї роботи, — вперто відказала я.

— Але ж ви не Гук, Діано, — жорстко зазначив Метью. — Він був звичайною людиною і зруйнував власне життя, намагаючись протистояти спокусливому блиску магії. Ви — відьма. Якщо ви робитимете те ж саме, що й Гук, то знищите себе.

Страх заповз хробаком у мої думки і почав відштовхувати мене від Метью Клермона. Він зваблював мене, стверджуючи, що можна бути істотою без докорів сумління та тривог. Але він був вампіром, тому не заслуговував на довіру. А стосовно магії він помилявся. Мусив помилятися. Інакше все моє життя було нічим іншим, як марною, наперед програшною битвою з уявним ворогом.

І я помилялася, що боялася. Супроти своїх же власних правил я впустила магію у своє життя — і вампір прокрався разом із нею. А слідком за ним натовпом повалили десятки інших створінь. Магія спричинила загибель моїх батьків, пригадала я, і одразу відчула на спині крижані моцаки паніки і поколювання шкіри.

— Жити без магії — це єдиний відомий мені спосіб лишитися живою в цьому світі, Метью. — Я намагалася дихати повільно, щоб емоції не взяли гору над здоровим глуздом, але це було важко зробити тепер, коли в кімнаті з’явилися привиди мого батька та матері.

— Ви живете по брехні, згідно з брехнею, до того ж ця брехня — абсолютно непереконлива. Вам здається, що ви успішно видаєте себе за звичайну людину, — сказав Метью спокійно-діловим тоном, немов лікар, що звертається до пацієнта. — Нікого ви не обдурите, окрім самої себе. Я ж мав можливість спостерігати, як вони на вас дивляться. Вони знають, що ви — інакша.

— Дурниці.

— Щоразу, коли ви кидаєте погляд на Шона, ви доводите його до безсловесного стану.

— Просто він нестямно закохався в мене, коли я була старшокурсницею, — зневажливо відкинула я цей аргумент.

— Він і досі до нестями у вас закоханий — але не в цім річ. А пан Джонсон тоді хто — теж ваш обожнювач? Бо ви маєте на нього майже так само паралізуючий вплив, як і на Шона: він тремтить від кожної зміни вашого настрою і страшенно хвилюється, щоб ви, не доведи Господи, сіли не за той столик. І мова йде не лише про звичайних людей. Ви мало не до смерті налякали дона Берно, коли різко обернулися і люто витріщилися на нього.

— Це ви про отого монаха в бібліотеці? — ошелешено спитала я. — Та то ж ви налякали його, а не я!

— Дона Берно я знаю з тисяча сімсот вісімнадцятого року, — сухо зауважив Метью. — І він теж надто добре знає мене, щоби мене боятися. Ми з ним познайомилися на приватному прийомі у герцога Шандоського, де він виконував партію Дамона в опері Генделя «Ацис і Галатея». Запевняю вас, його налякала саме ваша потужна енергія, а не моя.

— Це світ реальних людей, а не казка, Метью. Звичайні люди мають над нами чисельну перевагу, хоча й бояться нас. І нема нічого потужнішого за людський страх — ні магії, ні сили вампірів.

— Нічого. Страх та схильність до заперечення очевидного — ось що вдається людям найкраще, Діано, але негоже відьмі копіювати їхню поведінку.

— Я нічого не боюся.

— Ні, боїтеся, — спокійно заперечив Клермон, підводячись із дивана. — Втім, мені здається, що вже час відвезти вас додому.

— Послухайте-но, — похапцем мовила я, бо потреба дізнатися більше про загадковий манускрипт відсунула на задній план решту моїх думок. — Ми обидва маємо цікавість до «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Вампір та відьма не можуть стати друзями, але чому б їм не співпрацювати?

— Не знаю, не впевнений, — безпристрасно і спокійно мовив він.

Усю дорогу до Оксфорда ми мовчали.

«Звичайні люди не розуміються на вампірах, — подумала я. — Щоби зробити їх страшними, люди уявляли їх кровожерними». Мене ж лякало не це, а якась психологічна віддаленість Метью та різкі зміни його настрою і раптові спалахи люті. Ми під’їхали до сторожки Нью-Коледжу, і Метью поквапився витягти з багажника мою циновку.

— Добрих вам вихідних, — сказав він голосом, позбавленим емоцій.

— Доброї ночі, Метью. Дякую, що звозили мене на йогу.

Мій голос був так само неемоційний, як і його, і я твердо вирішила не обертатися, хоча відчувала, як він проводжав мене своїм холодним поглядом.

Розділ 9

Метью переїхав ріку Ейвон по високому арковому мосту. Знайомий пейзаж шотландського графства Ланарк — зубчасті пагорби, похмуре небо та різкі контрасти кольорів — видався йому приємним та заспокійливим. Цей куточок Шотландії був не дуже веселий та гостинний, та його сувора краса чудово відповідала його теперішньому настрою. Невдовзі він звернув із траси на липову алею, що колись вела до палацу, а зараз йшла в нікуди; такий собі химерний рудимент колишнього величного життя, яким у наші дні ніхто не хотів жити. Біля заднього входу до колишньої мисливської хатинки, де грубий коричневий камін із тильного боку різко контрастував із кремовим ліпним фасадом, Метью зупинився, вибрався зі свого «ягуара» і витягнув із багажника мішки та торби.

Ошатні білі двері хатинки гостинно відчинилися.

— Маєш жахливий вигляд, — зауважив жилавий чорнявий демон з іскристими карими очима та гачкуватим носом. Рукою він притримував клямку дверей і уважно обдивлявся свого найліпшого приятеля з ніг до голови.