Сповідь відьом - Страница 39

— Прекрасний будинок, — тільки й мовила я.

— Тепер він надто великий, щоб у ньому жити, — зауважив Метью, — не кажучи вже про його надто ветхий стан. Кожного разу, коли я відчиняю вікно, щось неодмінно відпадає, попри ретельні й регулярні ремонти. Я дозволив Амірі жити в декотрих кімнатах і кілька разів на тиждень відчиняти будинок для її учнів.

— А ви живете в сторожці? — спитала я, крокуючи до авто бруківкою, вимощеною камінням впереміш із цеглинами.

— Частково. У будні дні я мешкаю в Оксфорді, а на вихідні приїжджаю сюди. Бо тут тихіше й спокійніше.

Мені подумалося, що вампіру, напевне, досить некомфортно жити посеред гамірливих старшокурсників, чиї розмови він просто не може не підслуховувати.

Увібравшись до авто, ми трохи проїхалися до сторожки. Колись вона була обличчям маєтку, тому мала дещо більше декоративних елементів, ніж основний будинок. Я уважно придивилася до кручених димарів та вишуканих візерунків цегельного мурування.

Метью простогнав із досади.

— Та знаю, знаю. Оці димарі — то була моя помилка. Муляру надто вже кортіло продемонструвати на них свою майстерність. Його родич працював у Гемптон-корті на кардинала Томаса Вулсі, і цей чолов’яга навіть чути не хотів слова «ні».

Він клацнув умикачем біля дверей — і головна кімната сторожки заповнилася золотавим світлом. Долівка із замінних кам’яних плит, великий камін — достатньо великий, щоб у ньому можна було засмажити бика.

— Вам не холодно? — спитався Метью, йдучи до тієї частини приміщення, яку він перетворив на шикарну сучасну кухню. Головним її елементом була не піч, а холодильник. Я заборонила собі думати про те, що він міг у тому холодильнику зберігати.

— Та трохи змерзла, — відповіла я, загортаючись у светр. В Оксфорді було доволі тепло, але я спітніла після інтенсивних фізичних вправ, і тому нічне повітря здавалося мені холодним.

— Тоді розпаліть камін, — запропонував Метью. Дрова були заготовлені в каміні, і я підпалила їх довгим сірником, який взяла з антикварного олов’яного горщика.

Метью поставив на вогонь чайник, а я походжала кімнатою, придивлялася до меблювання і намагалася так оцінити його смаки. Виявилося, що вампір мав велику схильність до коричневої шкіри та темного полірованого дерева, котрі здавалися приголомшливо красивими на тлі долівки з піску. Певне кольорове забарвлення створював старий килим із неяскравими відтінками червоного, блакитного та охри. На камінній плиті стояв величезний портрет чорнявої красуні сімнадцятого сторіччя в жовтому платті. Безсумнівно, це був портрет роботи сера Пітера Лелі.

Метью помітив мій інтерес.

— То моя сестра Луїза, — пояснив він, йдучи від кухонного стола з чайною тацею. Він із легким сумом поглянув на портрет.

— Господи, яка ж вона була гарна.

— А що з нею сталося?

— Вона подалася до Барбадосу, збираючись стати королевою Вест-Індії. Ми намагалися переконати її, що притаманна їй схильність до молодих джентльменів не залишиться непоміченою на такому маленькому острові, але вона й слухати не хотіла. Луїзі подобалося життя на плантаціях. Вона вклала гроші в цукор — і в рабів.

По його обличчю пробіглася тінь.

— Під час одного з бунтів, що спалахнув на острові, її сусіди-плантатори, здогадавшись, хто вона така, вирішили спекатися її. Вони відрізали їй голову, а тіло порубали на шматки. А потім спалили — і в усьому звинуватили рабів.

— Який жах, мені так шкода її, — мовила я, знаючи, що слова зайві перед лицем такої втрати.

Метью зобразив на обличчі подобу посмішки.

— Ця смерть була страшною, як і та жінка, яку вона спіткала. Я любив свою сестру, але від цього мені не легше. Бо вона увібрала в себе всі пороки кожної доби, у якій їй довелося жити. Якщо десь мало статися якесь безчинство чи якась крайність, Луїза неодмінно була там.

Труснувши головою, Метью насилу відірвав погляд від холодно-прекрасного обличчя сестри.

— Самі наллєте? — спитав він, ставлячи тацю на низенький дубовий столик перед каміном поміж двох аж надто м’яких шкіряних диванів.

Я погодилася, аби розрядити гнітючий настрій, хоча питань у мене накопичилося не на одну вечірню розмову. Величезні чорні очі Луїзи невідступно слідкували за мною, а я старалася не пролити ані краплі чаю на поліровану поверхню столика, бо, цілком можливо, колись він належав їй. Метью вже бачив, як я готую велику чашку чаю з молоком та цукром, і я корпіла над чаєм доти, поки він не набув належного забарвлення та консистенції. А потім, радісно зітхнувши, всілася на м’який диван.

Метью ввічливо тримав свою чашку з чаєм, так жодного разу й не пригубивши її.

— Якщо ви робите це заради мене, то краще не треба, — сказала я, поглянувши на його чашку.

— Та нічого, — знизав він плечима. — Це звичка і заспокійлива світська процедура.

— А коли ви почали займатися йогою? — спитала я, змінюючи тему.

— Тоді ж, коли Луїза подалася до Барбадосу. Я ж вирушив у іншому напрямку — на Ост-Індійські острови — і в сезон мусонів опинився в Гоа. Там не було великого вибору занять: або багато пити, або вивчати Індію. Йога була тоді дещо іншою, більш духовною, аніж тепер. З Амірою я познайомився кілька років тому, коли виступав на конференції в Мумбаї. Дізнавшись, що вона веде групу, я збагнув, що ця наставниця зберегла підходи й методи древніх йогів. До того ж вона не поділяла підозріло-ворожого ставлення декотрих відьом до спілкування з вампірами.

У його голосі вчулася гірка нотка.