Сповідь відьом - Страница 32

Сенс його поведінки я збагнула завдяки своїм знанням про норвезьких вовків: Клермон захищав мене.

— Метью, вам здається, що від когось виходить загроза? Я ж говорила, що спроможна за себе постояти. — Цю фразу я сказала більш уїдливо, аніж хотіла.

— Я в цьому певен, звісно можете, — відказав він, але в його голосі бриніли нотки сумніву.

— Послухайте, — я намагалася говорити спокійно і розважливо. — Ви не підпустили їх до мене, щоб я могла працювати. — Сусідні столики були надто близько, тож я мала говорити непрямо. — І я вам за це дуже вдячна. Але тут повно звичайних людей. Єдина загроза може становити хіба що їхня надмірна увага до вас. Тому розслабтеся і вважайте, що у вас офіційний вихідний день.

Клермон кивнув убік касового апарата.

— Отой чоловік сказав своєму приятелеві, що ви маєте «смачний» вигляд.

Вампір намагався сказати цей жарт відповідним тоном, але при цих словах його обличчя спохмурніло і я ледь стрималася, щоб не розсміятися.

— Не думаю, що він збирається відкусити від мене шматочок.

Вампір аж посірів.

— З того що мені відомо про сучасний сленг англійської, «смачна» жінка — це комплімент, а не погроза, — додала я.

Клермон наприндився ще більше.

— Якщо вам не подобається те, що кажуть інші люди, припиніть прислухатися до їхніх розмов, — порадила я, злегка роздратована його демонстративними ревнощами.

— Це легше сказати, аніж зробити, — зауважив він і зосередив увагу на соуснику.

До нашого столика підійшла молодша та дещо тендітніша копія Мері. Вона тримала тацю, на якій стояв величезний керамічний чайник та дві чашки.

— Молоко та цукор на столі, Метью, — кинула вона, обмацуючи мене цікавим поглядом.

Метью довелося вдатися до офіційних умовностей.

— Стеф, знайомся, це Діана. Вона приїхала з Америки.

— Та невже? А ви, бува, не з Каліфорнії? Мені страх як хочеться побувати в Каліфорнії.

— Ні, я живу в Коннектикуті, — відповіла я з жалем у голосі.

— Це один з отих невеличких штатів, еге ж? — розчаровано спитала вона.

— Так. І взимку там сніжить.

— Мені більше подобаються пальми та сонце.

При згадці про сніг вона втратила до мене всякий інтерес.

— Що замовлятимете?

— Я дуже-дуже голодна, — винувато мовила я і замовила подвійну яєчню, чотири грінки й чотири порції бекону.

Стефані, яка, безсумнівно, чула й «жахливіші» замовлення, записала моє без коментарів і забрала зі стола меню.

— Тобі тільки чай, Метью?

Вампір кивнув.

Коли Стефані відійшла подалі, я перехилилася через столик і змовницьким тоном спитала:

— А вони знають, хто ви насправді?

Клермон теж подався вперед, тепер його обличчя було за фут від мого. Сьогодні вранці він мав більш солодкий парфум, наче зі щойно зірваних гвоздик. Я мимоволі глибоко вдихнула цей запах.

— Вони знають, що я трохи не такий. Мері, може, й підозрює, що я «дуже» не такий, але вона переконана, що я врятував життя Дена, тому вирішила, що моя відмінність не має значення.

— А як ви врятували її чоловіка? — спитала я, бо назагал вважається, що вампіри позбавляють людей життя, а не рятують їх.

— Я побачив його в Редкліфі під час свого чергування — їм бракувало персоналу. Мері бачила раніш якусь телевізійну програму, де описувалися симптоми інсульту, і відразу ж розпізнала їх, коли чоловіку стало зле. Без неї він помер би, або став би інвалідом на все життя.

— А чому вона гадає, що саме ви врятували Дена? — Від гострого запаху, що йшов від вампіра, у мене паморочилося в голові. Я підняла кришку чайника, щоб змінити аромат гвоздик на терпкий запах чорного чаю.

— Спочатку його врятувала Мері, а в шпиталі у Дена почалася жахлива реакція на ліки, які йому ввели. Я ж сказав, що Мері — дуже спостережлива. Коли вона поділилася своїми побоюваннями з одним із лікарів, той від неї відмахнувся. Я… підслухав їхню розмову і втрутився.

— І часто ви зустрічаєтеся з пацієнтами? — Я розлила по чашках гарячущий чай — він був такий міцний, що в ньому, мабуть, і ложка стояла б. Мої руки злегка затремтіли від думки про вампіра, що крадеться шпитальними палатами поміж хворих та травмованих.

— Ні, тільки тоді, коли потрібно негайно втрутитися.

Підсунувши йому чашку, я уп’ялася поглядом у цукорницю. Він подав її мені. Я поклала рівно півложки цукру і налила рівно пів-чашки молока. Саме такий чай я любила собі готувати: чорний, як смола, трохи цукру, щоб дещо пригасити гостру гіркоту, а потім — стільки ж молока, щоб він став схожим на якусь тушковану страву. Здійснивши цю процедуру, я помішала суміш ложкою за годинниковою стрілкою. Нарешті я відчула, що вона вже не обпече мені піднебіння, і наважилася трохи відсьорбнути її. Клас! Те, що треба.

Вампір споглядав мене з усмішкою.

— Що таке? — спитала я.

— Іще ніколи не бачив такого ретельного готування чаю.

— Напевне, вам мало доводилося спілкуватися з серйозними чаювальниками. Все полягає в тому, щоб точно визначити міцність чаю перед тим, як додавати цукор та молоко.

Вампір навіть не доторкнувся до своєї чашки з чаєм.

— А вам, напевне, подобається чорний чай?

— Насправді чай — не мій напій, — відповів Клермон, злегка стишивши голос.

— А який же ваш напій? — Тієї ж миті, коли це запитання злетіло з моїх вуст, я пожалкувала, що бовкнула його. Настрій вампіра враз змінився з веселого здивування на ледь стримуваний гнів.

— Ви ще й питаєте! — різко відказав він. — Кожна людина знає відповідь на це запитання.