Сповідь відьом - Страница 246

246

Коли ми під’їхали до піцерії, Метью вибрався з авто разом зі мною, байдужий до того, що на нас звернуть увагу відьми або ж прості люди. Я стала навшпиньки, щоб цьомкнути його, а він цьомкнув мене навзаєм зі сміхом, майже безтурботним.

Студентка з коледжу, яка нас обслуговувала, з неприхованим захватом поглянула на Метью, подаючи йому пиріг.

— Добре, що вона не відьма, — зауважила я, коли ми сідали в авто. — Інакше перетворила б мене на ящірку, а сама полетіла б з тобою на своїй мітлі.

Підкріпившись піцою — ковбаса пепероні з грибами — я швидко впоралася з безладом у кухні та в сімейній кімнаті. Метью приніс із їдальні оберемок паперів і спалив їх у кухні.

— А що нам робити з ось цим? — спитав він, показуючи мені лист від матері, загадкову записку з трьох рядків та сторінку з «Ешмола 782».

— Залиш їх у кімнаті для гостей, — відповіла я. — Про них потурбується будинок.

Я і далі поралася по господарству — прала білизну, прибирала в Сариному кабінеті. І тільки піднявшись нагору, щоб зібрати наш одяг, я помітила, що обох комп’ютерів немає. Охоплена панікою, я загупала сходами вниз.

— Метью! Комп’ютери зникли!

— Вони у Геміша, — спокійно відповів він, ловлячи мене в обійми, і ніжно погладив по голові. — Усе нормально. У будинку нікого не було.

Я похнюпилася, і моє серце загупало від думки про те, що тут може несподівано з’явитися іще один Доменіко чи ще одна Жульєт.

Метью заварив чай, а поки я пила, розтирав мені ноги. І весь цей час говорив про неістотні речі — будинки в Гамільтоні, що нагадали йому про якесь інше місто та інший час, про те, як він вперше покуштував помідор, що спало йому на думку, коли він вперше побачив мене за веслами на річці в Оксфорді. Він говорив, говорив — аж поки я розслабилася від тепла та комфорту.

Коли поруч нікого не було, Метью завжди поводився інакше, але цей контраст особливо виявився зараз, коли наші родини поїхали. Від дня, коли ми з’явилися у домі Бішопів, він поступово перебрав на себе відповідальність за інші вісім життів. З однаково неослабною енергією він дбав про усіх — незважаючи на те, хто були ці створіння і який стосунок до нього мали. А тепер він піклувався лише про одну істоту.

— Ми навіть часу достатньо не мали, щоб поговорити один з одним, — подумала я вголос, пригадавши, який вир подій захопив нас відтоді, як ми познайомилися. — І не лише ми удвох.

— Останні кілька тижнів були сповнені майже біблійними випробуваннями. Гадаю, єдине, чого нам вдалося уникнути, це чуми та сарани. — Метью на мить замовк, а потім продовжив: — Але якщо всесвіт справді бажав нас випробувати, так би мовити, на старий лад, то можна впевнено сказати, що наші випробування скінчилися. Цього вечора закінчуються сорок днів.

Так мало часу, а так багато подій…

Я поставила порожню чашку на стіл і, подавшись уперед, взяла його за руки.

— Куди ми вирушаємо, Метью?

— Можеш трохи почекати, серденько? — Метью поглянув у вікно. — Мені хочеться, щоб цей день тривав якомога довше. А незабаром стемніє.

— Бачу, тобі подобається грати зі мною в хованки! — Пасмо волосся впало мені на лоба, і я відкинула його назад.

— Так. Мені подобається грати з тобою в хованки, — підтвердив Метью і взяв мене за руку.

Ми тихо поговорили ще з півгодини, і Метью знов поглянув надвір.

— Іди нагору і поніжся у ванні. А потім помийся під душем. Можеш використати увесь запас гарячої води у баці. Невдовзі ти страшенно скучатимеш за піцою, але це буде ніщо порівняно з бажанням помитися під гарячим душем чи покиснути у ванні. Через кілька тижнів ти з радістю підеш на вбивство, тільки під душем помитися б.

Поки я купалася, Метью дістав мій геловінський костюм: чорне нижче колін плаття з високим коміром, гостроносі чоботи та гостроверхий капелюх.

— А це що таке, дозвольте спитати? — вигукнув Метью, вимахуючи панчохами з червоними та білими горизонтальними смужками.

— Це ті панчохи, про які казала Емілі, — досадливо простогнала я. — Якщо я їх не вдягну, вона однаково про це дізнається і ніколи мені цього не подарує.

— Якби при мені й досі був мобільник, я сфотографував би тебе в цьому огидному шматті, а потім довіку шантажував би.

— А чи є що-небудь, що могло б гарантувати твоє мовчання? — спитала я, занурюючись нижче у воду.

— Звісно, що є, — відповів Метью, кидаючи за спину мої панчохи.

Спочатку ми просто гралися. Як і вчора під час вечері та і сьогодні під час сніданку ми старанно уникали навіть натяку на те, що це, можливо, є наш останній шанс побути разом. У мандрах у часі я була новачком, але Емілі, не боячись налякати мене, сказала, що навіть найдосвідченіші мандрівники в часі визнавали непередбачуваність подорожі між минулим та майбутнім і знали, наскільки легко можна загубитися і нескінченно довго блукати в павутині часу.

Метью відчув зміну мого настрою і спершу відреагував на це винятково ніжним поводженням, а потім — нестримним виявом власницького інстинкту, який вимагав від мене, щоб я думала лише про нього. Попри нашу спільну потребу в спокої та душевному комфорті, до подружніх стосунків справа не дійшла.

— Коли ми будемо в безпеці, — прошепотів Метью, цілуючи мої плечі. — Коли ми матимемо більше часу…

Мій віспяний нарив лопнув. Метью оглянув його і заявив, що все в нормі — дивний висновок, коли йдеться про відкриту рану завбільшки з невеличку монету. Він зняв пов’язку з моєї шиї, відкривши ледь помітні шви, які наклала Міріам, а потім — із руки.

— На тобі все швидко загоюється, — задоволено констатував він, цілуючи внутрішній бік мого ліктя, звідки кілька днів тому він пив кров із моєї вени. Я відчула на своїй шкірі дотик його губ.

246