Сповідь відьом - Страница 211

211

Очі Метью торкнулися мене у темряві.

— Ти й Марті скажеш?

— Скажу, Діано. — Вона трохи помовчала. — Метью розповів мені про твої результати та про теорії Маркуса з цього приводу. Якщо він розповів про це, значить, ці результати його надзвичайно сильно спантеличили і навіть налякали. Я не знаю, чи плакати мені від смутку, чи сміятися від радості з цієї новини.

— Усе тільки починається, Ізабо. Тому, мабуть, — і те, і друге.

Вона тихо засміялася.

— Не вперше мої діти доводять мене до сліз. Але я не відмовилася б від печалі, якщо це означало відмовитися також і від радості.

— Як там вдома — все гаразд? — Ці слова зірвалися з моїх вуст, перш ніж я встигла їх продумати, і погляд Метью трохи пом’якшав.

— Вдома? — Значущість цього слова не пройшла непоміченою і для Ізабо. — Так ми всі тут в нормі. У нас тут все так… все так тихо, відтоді, як ви поїхали.

Мої очі налилися слізьми. Ізабо, з її важким характером, будила в мені спогади про матір…

— Боюся, що відьми набагато гамірливіші за вампірів, — зазначила я.

— Так. А щастя завжди гучніше за смуток. Цьому дому завжди бракувало щастя. — Голос Ізабо набув різкої діловитості. — Метью вже сказав мені все, що мав сказати. Сподіваюсь, пік його гніву минув. Ви потурбуєтеся одне про одного.

Останнє речення Ізабо було констатацією факту. Саме це й робили завжди жінки її родини — моєї родини: турбувалися про тих, кого вони кохали.

— Неодмінно і завжди. — Поглянувши на свого вампіра, я натиснула на червону кнопку і роз’єднала лінію. Поля обабіч під’їзної дороги вкрив іній, і кристалики льоду ловили слабкі сліди місячного сяйва, що пробивалося крізь хмари.

— Ти теж це підозрював? Саме тому ти й не хотів зі мною кохатися? — спитала я Метью.

— Я вже казав тобі про мої причини. Статевий акт — це інтимність, а не лише фізіологічна потреба. — Його пригнічувала необхідність повторюватися.

— Якщо ти не захочеш мати від мене дітей, то я тебе неодмінно зрозумію, — впевнено заявила я, хоча якась частина мого єства протестувала.

Він рвучко схопив мене за руки.

— Господи, Діано, та як ти можеш казати, що я не хочу від тебе дітей?! Але це може бути небезпечним — для тебе і для них.

— Вагітність завжди пов’язана з певним ризиком. Навіть ти не можеш керувати природою.

— Ми навіть близько не уявляємо собі, якими вийдуть наші діти. А що, як вони успадкують мою потребу в крові?

— Усі діти — вампіри, Метью. Вони всі харчуються материнською кров’ю.

— Це не одне й те ж, і ти прекрасно це розумієш. Я вже давно облишив надію мати дітей. — Ми зустрілися поглядами, шукаючи в наших очах підтвердження того, що в наших стосунках нічого не змінилося. — Але мені ще надто рано думати про те, що я можу тебе втратити.

«А мені нестерпна думка про те, що ми можемо залишитися без дітей».

Невимовлені слова Метью прозвучали для мене так само чітко й виразно, як крик сови неподалік. Біль втрати Лукаса ніколи не полишить його. Він закарбувався в його душу глибше за біль втрати Бланки чи Елеонори. З втратою Лукаса він втратив частину себе, яку вже ніколи не поверне.

— То ти вирішив: дітей не буде. І ти в цьому впевнений. — Я поклала руки йому на груди, чекаючи наступного удару серця.

— Я ще ні в чому не впевнений, — відповів Метью. — Ми мали небагато часу, щоб це обговорити.

— Тоді будемо запобігати всіма можливими засобами. Я питиму чай, що його приготувала мені Марта.

— Ти робитимеш значно більше, ніж це, — похмуро мовив Метью. — Звісно, цей чай — краще, ніж нічого, але він — жалюгідна подоба сучасних медпрепаратів. І навіть якщо ти ними користуватимешся, то всі ці різновиди людської контрацепції можуть виявитися неефективними стосовно відьом та вампірів.

— Я прийматиму пігулки, — запевнила я його.

— А як ти? — раптом спитав Метью, взявши моє обличчя у долоні, щоб я не змогла уникнути його очей. — Ти сама хочеш стати матір’ю моїх дітей?

— Я ніколи не уявляла себе матір’ю. — Легенька тінь промайнула його обличчям. — Але коли я думаю про твоїх дітей, то відчуваю, що цьому судилося статися.

Він відпустив мене. І ми мовчки стояли в темряві: я — тримаючи руки на його грудях, а він — обійнявши мене за талію.

Атмосфера була важкою, і мені подумалося, що то — вага відповідальності. Метью відчував відповідальність за свою родину, своє минуле, за лицарів Лазаря, а тепер — і за мене.

— Ти непокоїшся, що не зможеш їх захистити, — раптом здогадалась я.

— Я навіть тебе не можу захистити, — хрипко мовив він і торкнувся пальцями місячного серпа на моїй спині.

— Нам не потрібно вирішувати це саме тепер. З дітьми чи без дітей, ми вже й так маємо родину, про яку треба дбати.

Тягар перемістився — його частина лягла і на мої плечі. Я завжди жила тільки для себе, свідомо уникаючи обов’язків перед родиною та традиціями. Навіть тепер якась частина мого єства бажала відкинути цей тягар і повернутися до безтурботної незалежності.

Метью зміряв поглядом відстань до будинку.

— А що сталося, коли я пішов?

— А ти здогадайся з трьох разів. Міріам розповіла про Бертрана та Єрусалим, але промовчала про Джиліан. Замість неї Маркус розповів нам про тих, хто вдерся до мого помешкання в Оксфорді. Ну, і про те, що через нас розпочалося щось схоже на війну.

— Dieu, чи не краще їм було б не патякати зайвого! — Він пробіг пальцями по волоссю, і в його очах я побачила докір самому собі за те, що він раніше приховував все це від мене. — Спочатку я був певен, що все — через той манускрипт. Потім мені здалося, що через тебе. А тепер я вже не знаю, що й думати, чорт забирай! Розкривається якась древня потужна таємниця, і ми маємо до цього безпосередній стосунок.

211