Сповідь відьом - Страница 202

202

Я приховала конфуз, роблячи вигляд, що ретельно вкладаю мішечок із чаєм у чашку. Сховавши обличчя, я спробувала не думати про неприємне.

— Та все гаразд. Мені не доведеться йти до лікаря Фаулера.

— І справді не доведеться — якщо спиш із вампіром. Вони нездатні розмножуватися традиційним шляхом, тому контрацепція тут ні до чого. Єдине, чого треба остерігатися — це зубів у власній шиї.

— Та знаю, Саро.

Але я нічого не знала. Чому Марта з такою ретельністю й наполегливістю навчала мене робити абсолютно непотрібний чай? Метью ж давно пояснив мені, що він не може заводити дітей так, як це роблять теплокровні. Попри дану Марті обіцянку, я вилила ще не настояний чай у зливальницю, мішечок викинула у сміттєвий кошик, а бляшанку сховала в буфет подалі від очей.

Підвечір ми знову переливали з пустого в порожнє — про записку, лист і малюнок, та ми анітрохи не наблизилися до розгадки таємниці манускрипту «Ешмол 782» і зв’язку з ним мого батька. Тітки заходилися готувати вечерю, і цей процес полягав у тім, що Ем смажила курча, а Сара, хильнувши склянку бурбону, критикувала її за надмірну кількість овочів. Метью походжав по кухні з занепокоєним виглядом.

— Ходімо, — сказав він, хапаючи мене за руку. — Тобі треба погуляти на свіжому повітрі.

Свіже повітря більше було потрібно йому, а не мені, але перспектива прогулятися видалася мені спокусливою. Понишпоривши у стінній шафці, я знайшла свої старі кросівки — добряче поношені, але все ж краще, аніж Сарині гумові чоботи.

Коли ми зайшли до перших яблунь, Метью рвучко крутнув мене до себе і притиснув всім тілом до старого вузлуватого стовбура. Від будинку нас затуляли густі віти, що звисали до землі.

Хоч я і потрапила в пастку, цілком передбачуваний у такій ситуації відьмовій не почався. Утім, у моїй душі вирували інші почуття.

— Господи, як же ж у цьому домі людно! — видихнув Метью і припав до моїх губ.

Відтоді, як він повернувся з Оксфорда, ми провели дуже мало часу разом. Здавалося, це було бозна-коли, хоча минуло лише кілька днів. Його рука ковзнула мені під джинси, і я затремтіла від задоволення, відчувши на своєму тілі його прохолодні пальці. Метью притиснув мене міцніше, а другою рукою торкнувся моїх грудей. Ми притиснулися одне до одного кожною клітинкою тіла, але він продовжував шукати інші способи контакту.

Лишилася одна можливість. На мить мені здалося, що Метью вирішив «зреалізувати» наш шлюб у старомодний спосіб: стоячи тут, надворі, піддавшись сліпому пориву фізіологічної потреби. Однак він швидко опанував себе і трохи відсторонився від мене.

— Ні, не так, — хрипко видихнув він і подивився на мене очима, чорними від пристрасті.

— Та мені байдуже як, — сказала я, знову притягуючи його до себе.

— А мені не байдуже. — Почувся тихий уривчастий «вихлоп» повітря — то Метью зітхнув, як зітхають вампіри. — Коли ми вперше кохатимемося, я хочу, щоб ти була вся моя, щоб поблизу нікого не було. І повір, я захочу тебе не на кілька похапливих хвилин, як тепер, коли ми втекли від твоїх тіток.

— І я теж хочу тебе, — погодилася я, — але терплячість — не в моєму характері.

Його губи вигнулися в усмішку, і він кивнув на згоду.

Метью погладив великим пальцем впадину на моєму горлі, й серце моє шалено закалатало. Потім він торкнувся губами до того місця, де щойно був його палець, легенько притиснув їх до згорточка, що пульсував під тоненькою шкірою. Ніжно цілуючи вену, у якій тріпотіло моє життя, він просунувся угору, до вуха.

— Це таке задоволення — дізнаватися про місця, дотик до яких тобі подобається. Наприклад, отут. — І Метью поцілував мене за вухом. — Або отут. — Він торкнувся губами моїх повік, і я простогнала від задоволення. — І тут. — Метью провів великим пальцем під моєю нижньою губою.

— Метью, — благально прошепотіла я.

— Що, серденько? — спитав він, зачудовано дивлячись, як від його дотику кров ринула мені у щоки.

Я не відповіла, а просто пригорнула його до себе, байдужа до холоду, дедалі густішої темряви та шорсткої кори, яка штрикала мені у поранену спину. Ми так і стояли, поки з ґанку гукнула Сара.

— Щось недалеко ви зайшли, — іронічно пирхнула вона. — Навряд чи це можна назвати прогулянкою.

Я почувалася як школярка, застукана на ґанку в обіймах сусідського хлопця, коли опускала свою футболку і поволі йшла до будинку. Метью хихикнув і пішов слідком.

— Яке самовдоволення на обличчі! — зауважила Сара, коли він з’явився в кухні. У світлі яскравої лампи, він мав вигляд стовідсоткового вампіра до того ж — справді самовдоволеного. Але тепер його очі не бігали туди-сюди, і за це я була йому вдячна.

— Не чіпай його, — кинула Ем нехарактерно різким тоном. Вона дала мені салат і вказала на стіл у сімейній кімнаті, де ми зазвичай їли. — Коли Діана була ще малою, ми самі частенько стирчали попід тими яблунями.

— Еге ж, — буркнула Сара. Вона взяла три келихи і вказала ними на Метью. — Маєш іще такого вина, Казаново?

— Саро, я француз, а не італієць. І я вампір. Тому вино я маю завжди, — відказав Метью з пустотливою усмішкою.

Ми сіли за стіл, і три відьми заходилися поглинати смажене курча та картоплю. Табіта сиділа поруч із Метью, щокілька хвилин грайливо торкаючись хвостом його ніг. Він постійно доливав Сарі вина, я ж потихеньку сьорбала зі свого келиха. Ем раз по раз просила Метью хоч трохи поїсти, але він відмовлявся.

— Я не голодний, Емілі, дякую.

— А є взагалі що-небудь, що тобі хотілося б їсти? — спитала Ем, незвична до того, що хтось відмовляється від приготованої нею їжі.

202