Сповідь відьом - Страница 200

200

— Для твого батька подорож до Ізраїля зовсім не означала подорож у далекі краї, — сказала Сара, що сиділа напроти мене. Ем обійшла стіл і вмостилася поруч із нею.

— А що ж тоді б означало далеку подорож? Яке місце на землі? — Метью взяв материн лист і уважно придивився до останнього аркуша, шукаючи потенційних зачіпок.

— Малонаселені райони Австралії. Вайомінг. Малі. Саме там він полюбляв подорожувати в часі.

Ця фраза вразила мене не менше за слово «зачаклована» кілька днів тому. Я знала, що деякі відьми могли мандрувати з минулого до сьогодення і до майбутнього, але мені ніколи не спадало на думку спитати, чи мав таку здатність хтось із нашої родини. Бо такий талант був рідкістю. Майже такою ж рідкістю, як і відьмовогонь.

— Стівен Проктор умів подорожувати в часі? — Голос Метью прозвучав спокійно, як зазвичай траплялося тоді, коли йшлося про магію.

Сара кивнула.

— Так. Принаймні раз на рік Стівен вирушав у минуле або майбутнє. Зазвичай після щорічної конференції антропологів у грудні.

— Зі зворотного боку листа Ребекки щось є. — Емілі вигнула шию, щоб краще придивитися.

Метью швидко перегорнув аркуш.

— Я пропустив цю сторінку, поспішаючи вивести тебе ще до того, як хлине відьмовода. А ось цього не побачив. Це не схоже на руку твоєї матері, — завважив він, передаючи мені аркуш.

З написаних олівцем рядків стирчали видовжені петельки та гострі шпичаки.

«Пам’ятай, Діано: найпрекрасніший досвід, який ми можемо пережити, це досвід спілкування з таємничим і загадковим. Це фундаментальна емоція, що стоїть біля колиски істинного мистецтва та істинної науки. Ті, хто цього не знає, хто більше не здатен дивуватися, більше не здатен захоплюватися, є те саме, що мерець із невидющими очима». Десь мені вже доводилося бачити це письмо. Я понишпорила в закутках своєї пам’яті, намагаючись знайти джерело цих спогадів, але марно.

— Хто б став писати цю цитату з Альберта Ейнштейна на звороті материного листа? — спитала я Сару та Ем, нахиливши аркуш так, щоб бачити їх. А сама не переставала запитувати себе: де ж я його раніше бачила?

— Схоже на руку твого татка. Він брав уроки каліграфії. Ребекка навіть глузувала з нього, бо через це його письмо стало таким старомодним!

Я повільно перевернула сторінку і знову пильно придивилася до літер. Вони й справді нагадували стиль писання дев’ятнадцятого сторіччя, письмо клерків Бодліанської бібліотеки, які складали каталоги за часів правління королеви Вікторії. Я заціпеніла, іще пильніше вдивилася в письмо і похитала головою, не вірячи своїм очам.

— Ні, цього не може бути. — Мій батько ніяк не міг бути одним із тих клерків, ніяк не міг написати в дев’ятнадцятому сторіччі підзаголовок до манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два».

Але мій батько міг подорожувати в часі. І рядок з Ейнштейна однозначно призначався саме мені. Я кинула аркуш на стіл і обхопила голову руками.

Метью сів поруч зі мною і чекав. Коли Сара нетерпляче була заговорила, він рішучим жестом змусив її замовкнути. А коли в голові у мене прояснилося, я сказала:

— На першій сторінці манускрипту було два написи. Один — чорнилом, зроблений Еліасом Ешмолом: «Антропологія, або ж трактат, що містить короткий опис людини». Другий був зроблений іншою рукою, олівцем: «З двох частин: перша — анатомічна, друга — психологічна».

— Напевне, другий напис зробили набагато пізніше, — зауважив Метью. — У часи Еліаса Ешмола ще не існувало такого поняття, як психологія.

— Я тоді подумала, що цей напис датується дев’ятнадцятим сторіччям, — сказала я, присуваючи до себе аркуш із батьковими рядками. — Але ж тоді виникає запитання: навіщо він зробив цей напис?

У кімнаті запала тиша.

— Доторкнися до слів, — нарешті порадила Сара. — Може, у такий спосіб ти дізнаєшся більше.

Я легенько провела пальцями по написаних олівцем рядках. І з аркуша розквітнули образи: мій батько в темному сюртуку з широкими лацканами та високою чорною краваткою схилився над столом, заставленим книгами. Було ще два образи: мій батько сидить у своєму кабінеті, у своїй звичній вельветовій куртці, й пише якусь записку олівцем № 2, а мати тихо плаче, дивлячись йому через плече.

— То був він, — сказала я, відводячи тремтячі пальці від рядків.

Метью взяв мене за руки.

— На сьогодні вже достатньо хоробрості, ma lionne.

— Але ж твій батько не видалив хімічне вінчання з книги в Бодліанській бібліотеці, — задумливо мовила Ем. — Що ж тоді він там робив?

— Стівен Проктор зачаклував «Ешмол сімсот вісімдесят два» таким чином, щоб ніхто, окрім його доньки, не зміг дістати його з книгосховища, — впевненим голосом заявив Метью.

— Так ось чому заклинання впізнало мене. Але чому ж тоді воно повелося інакше, коли я замовила цю книгу вдруге?

— Ти її не потребувáла. Тобто, не потребувала, але хотіла, — додав Метью з саркастичною посмішкою, коли я було розтулила рота, щоб заперечити. — Тому що потребувати і хотіти — це різні речі. Пам’ятай, батьки обмежили твою магію таким чином, що ніхто не зможе взяти її у тебе силоміць. А манускрипт був зачаклований у такий самий спосіб.

— Коли я вперше замовила «Ешмол сімсот вісімдесят другий», він був одним із пунктів у моєму списку необхідної літератури. Хіба ж я знала, що все так скінчиться!

— Твої батьки не могли всього передбачити — наприклад те, що ти станеш істориком алхімії та регулярно працюватимеш в Бодліанській бібліотеці. А Ребекка теж мала здатність подорожувати в часі? — спитав Метью у Сари.

200