Він вишкірився у відповідь і бухнув на подряпаний, заяложений стіл стос замовлених мною рукописів — усі з чудовими зразками алхімічних ілюстрацій із Бодліанської збірки; кожен — у захисному сірому картонному футлярі.
— О, мало не забув! Там іще один, — похватився Шон і зник у клітці ліфта. Невдовзі він повернувся з великим товстим рукописом у палітурці з плямистої телячої шкіри. Поклавши фоліант зверху на стос, він нахилився й уважно придивився до нього. У тьмяному світлі бронзової читальної лампи, прикріпленої до полиці, блиснули тонкі золочені дужки Шонових окулярів.
— Цю книгу вже давно ніхто не замовляв. Коли ти повернеш її, треба буде зробити примітку, щоб для неї зробили картонний футляр.
— Може, мені нагадати?
— Не треба. Я вже зробив позначку отут, — Шон постукав себе пучками по голові.
— Напевне, твій розум краще організований, ніж мій, — зазначила я, широко всміхнувшись.
Шон сором’язливо зиркнув на мене і смикнув вузенький аркуш замовлень, але той лишився стирчати між палітуркою та першими сторінками.
— Не хоче вилазити, — прокоментував Шон.
Порушуючи вже звичну тишу в бібліотеці, у моїх вухах раптом зазвучала приглушена розмова.
— Ти чув? — озирнулася я, спантеличена химерними голосами.
— Що чув? — спитав Шон, відриваючи погляд від рукопису.
Мені в око впали рештки позолоти, що виблискували на краях. Та ці тьмяні золотаві поблиски не пояснювали природи того райдужного мерехтіння, що струменіло від сторінок. Я закліпала очима.
— Та так, нічого. То мені здалося. — Із цими словами я підхопила рукопис, і від доторку до палітурки в мою шкіру наче вп’ялися тисячі дрібних голочок. Шон і досі тримав пальцями аркуш замовлень, і тепер ця вузенька смужка паперу легко вислизнула з лещат палітурки. Я притиснула книги підборіддям — і на мене накотилося моторошне відчуття, у якому потонули знайомий бібліотечний запах заструганих олівців та мастики для підлоги.
— Діано, з тобою все гаразд? — стурбовано перепитав Шон.
— Та все нормально. Просто трохи втомилася, — відказала я, відводячи носа подалі від книг, і швидко рушила крізь старовинну, збудовану ще в п’ятнадцятому столітті частину бібліотеки, повз читальні столи єлизаветинської доби з їхніми подряпаними поверхнями. Готичні вікна, між якими розташовувалися ці столи, спрямовували увагу читача догори, на кесонні стелі. Там впадали в око елементи трьох корон університетського герба, написані яскравою фарбою та позолотою, та зображена на ньому розгорнута книга з девізом «Бог — моя просвіта», що постійно нагадував про себе згори.
Тієї п’ятниці моїм єдиним компаньйоном у бібліотеці була американський науковець — Джиліан Чемберлен. Вона викладала класичні мови в коледжі Брін-Мора і більшість свого часу в бібліотеці проводила, переглядаючи папіруси у скляних футлярах. Аби не потрапляти їй на очі, я швидко рушила повз неї, але скрипуча підлога видала мене.
Моя шкіра засвербіла — як завжди, коли одна відьма відчуває на собі погляд іншої відьми.
— Діано? — гукнула вона з півмороку. Я зітхнула від прикрості й зупинилася.
— Привіт, Джиліан. — Раптом мене охопила незбагненна тривога за мій стос манускриптів, тож я вирішила триматися від відьми якомога далі й стала так, щоб вона не бачила моєї ноші.
— Що ти робитимеш на Мабон? — Джиліан не проминала нагоди зупинитися біля мого столика і запропонувати — поки я не поїхала з Оксфорда — скористатися нагодою і зустрітися зі своїми «сестрами». До чаклунського свята на день осіннього рівнодення лишалося кілька днів, і вона дедалі настирливіше робила спроби затягнути мене на оксфордський шабаш відьом.
— Працюватиму, — швидко відказала я.
— Ти ж знаєш, тут є кілька гарненьких відьмочок, — нагадала Джиліан із удаваним невдоволенням. — От взяла б і зустрілася з нами в понеділок.
— Гаразд, я подумаю, — відповіла я, рушаючи до Сельден-Енд — просторої прибудови сімнадцятого сторіччя, розташованої перпендикулярно читальні герцога Гамфрі. — Але я саме готую виступ на конференції, тому не надто розраховуй на мій прихід.
Тітка Сара завжди застерігала мене: відьма не може брехати відьмі, але застереження не зупинило.
Джиліан мугикнула з розумінням і провела мене поглядом.
Повернувшись на своє звичне місце навпроти аркових вікон зі свинцевою облямівкою, я стрималася, аби не гепнути важким стосом книг об стіл, бо мала зважати на поважний вік манускриптів.
Книга, яка, здавалося, неохоче відпустила свій аркуш замовлень, лежала згори. На її корінці мерехтів тиснений позолотою гербовий щит Еліаса Ешмола, знаного колекціонера та алхіміка сімнадцятого сторіччя. Його книги та папери потрапили до Бодліанської бібліотеки з музею Ешмола ще в дев’ятнадцятому сторіччі. Серед них був і цей манускрипт за номером 782. Я обережно торкнулася коричневої шкіри палітурки.
І відразу ж відчула легкий удар. Швидко відсмикнула руку, але недостатньо швидко — кольки побігли по пальцях, по руках пішла гусяча шкіра, а м’язи на плечах, шиї та спині напружилися. Кольки швидко минули, залишивши по собі відчуття нездійсненого бажання. Вражена власною реакцією, я позадкувала від стола.
Та навіть із безпечної відстані манускрипт ніби кидав мені виклик, погрожував зруйнувати стіни, якими я відгородила кар’єру науковця від успадкованих обов’язків останньої відьми з роду Бішопів. Зі здобутим тяжкою працею докторським ступенем та штатною посадою з перспективою кар’єрного росту, я витворила собі життя, що трималося на здоровому глузді та наукових здібностях, а не на ірраціональних передчуттях та заклинаннях, і відмовилася від родинної спадщини. В Оксфорді я планувала завершити один дослідницький проект і опублікувати, представити колегам свої висновки, обґрунтовані численними аналітичними викладками та виносками. Тут не було місця припущенням та здогадкам, здобутим завдяки відьмацькому «шостому» чуттю.