Сповідь відьом - Страница 196

196

— Господи, — охнув Метью. — Невже це і справді те, що я бачу? Звідки твоя мати це узяла?

— Вона пояснює в листі, — відповіла я онімілими губами, витріщаючись на яскравий малюнок.

Метью нахилився і підняв із долівки аркуш поштового паперу.

— «Моя люба Діано, — прочитав він вголос. — Сьогодні тобі виповнюється сім років — магічний вік для відьми, коли твої здібності й твоя сила починають ворушитися і набувати форми. Але твої здібності ворушилися відтоді, як ти народилася. Ти завжди була не такою, як усі».

Мої коліна підігнулися під моторошною вагою зображення.

— «Те, що ти читаєш цей лист, означає, що нам із твоїм батьком пощастило виконати задумане. Нам вдалося переконати Конгрегацію, що сила, яку вони прагнули прибрати до рук, перебуває у твоєму батьку, а не в тобі. Ти не мусиш винуватити себе. Це було єдине прийнятне для нас рішення. Ми віримо, що тепер ти достатньо доросла, щоб це зрозуміти».

Метью легенько стиснув моє плече і продовжив:

— «Зараз ти також достатньо доросла для того, щоб продовжити пошук, який ми розпочали тоді, коли ти народилася: пошук інформації про тебе та твою магію. Ми отримали вкладене в конверт зображення та супровідне пояснення, коли тобі виповнилося три роки. Цей конверт прийшов до нас з ізраїльською поштовою маркою. Начальник поштового відділення сказав, що ні підпису, ні зворотної адреси не було — просто текст і малюнок.

Значну частину останніх чотирьох років ми присвятили спробам розгадати, що все це означає. Ми — зі зрозумілих причин — не могли ставити багато запитань. Але нам здається, що на малюнку зображене вінчання».

— Це й справді вінчання — хімічне одруження ртуті та сірки. Це важливий крок у процесі виготовлення філософського каменя. — Мій голос прозвучав сухо й хрипко на тлі багатих тонів Метью.

Це було одним із найпрекрасніших зображень хімічного одруження, які мені доводилося бачити. Жінка із золотистим волоссям, вбрана в сніжно-білу мантію тримала в руці білу троянду. То був подарунок її блідому темноволосому чоловіку, як твердження того, що вона — чиста і гідна його. Вбраний у червоно-чорне чоловік тримав її за руку. У другій його руці теж була троянда, але червона, як щойно пролита кров, — ознака кохання та смерті. За шлюбною парою виднілися хімічні речовини та метали у вигляді весільних гостей, що походжали серед дерев та каменястих пагорбів. Подивитися на церемонію зібрався цілий зоопарк: круки, орли, жаби, зелені леви, пави та пелікани. По центру, позад жениха та нареченої, стояли поряд вовк та єдиноріг. Уся сцена вмістилася на розпростертих крилах фенікса, чиє пір’я палало на кінчиках, а голова злегка нахилилася вниз, спостерігаючи за дійством.

— А що це означає? — спитала Емілі.

— Що хтось довго чекав, щоб ми з Метью знайшли одне одного.

— А яким же ж боком цей малюнок стосується тебе та Метью? Хіба таке може бути? — спитала Сара і витягнула шию, щоб краще придивитися.

— У цієї королеви — прикраса Метью. — На голові нареченої сиділа сріблясто-золота діадема, а в центрі, саме над лобом золотоволосої красуні, виднівся великий коштовний камінь у формі серпика місяця та зірки над ним.

Метью простягнув руку повз малюнок і взяв лист моєї матері.

— Не заперечуєш, якщо я продовжу? — тихо й лагідно спитав він.

Я кивнула. Аркуш із манускрипту і досі лежав у мене на колінах. Ем та Сара, побоюючись його прихованої сили, виявили цілком обґрунтовану обережність до невідомого зачаклованого предмета — залишилися там, де й були.

— «Ми гадаємо, що жінка в білому — то є ти, Діано. Стосовно ж темноволосого чоловіка ми не зовсім впевнені. Я бачила його у твоїх снах, але його складно визначити. Він проходить крізь твоє майбутнє, але він є і в твоєму минулому. Він завжди у сутінках, ніколи не виходить на світло. Взагалі-то, цей темний чоловік — небезпечний, але не для тебе. Він тепер із тобою? Сподіваюся, що так. Я так багато могла б йому розповісти про тебе!»

Останні слова Метью читав через силу.

— «Ми сподіваємося, що ви удвох зможете встановити походження цього малюнка. Твій батько вважає, що він із якоїсь древньої книги. Інколи на звороті аркуша ми бачимо рухомий текст, а потім він зникає на тижні, а то й на місяці.»

Сара підстрибнула зі свого крісла.

— Ану дай мені малюнок.

— Він із книги, про яку я тобі розповідала. З тієї, що в Оксфорді, — пояснила я, неохоче подаючи тітці аркуш.

— Ти диви, який важкий, — зауважила Сара і, нахмуривши брови, підійшла до вікна. Вона покрутила зображення туди-сюди, намагаючись поглянути на нього під різними кутами. — Щось не бачу я ніяких слів. Та це й не дивно. Якщо цей аркуш видалили з книги, то його магія зазнала ушкодження.

— Може, саме через це слова, які я бачила, рухалися так швидко?

— Може, і так, — кивнула Сара. — Вони шукали цю сторінку і не могли знайти її.

— Сторінки. — Саме про цю деталь я ще не розповідала Метью.

— Що ти хочеш сказати? Які сторінки? — спитав Метью і, обійшовши крісло, кинув мені на обличчя сніжну кульку свого погляду.

— Це не єдина сторінка, якої бракує в манускрипті «Ешмол сімсот вісімдесят два».

— А скільки їх було видалено?

— Три, — прошепотіла я. — На початку манускрипту бракувало трьох сторінок. Я бачила обривки. Тоді мені це здалося неістотним.

— Три, — повторив Метью. Його голос прозвучав відсторонено і тихо, але мені здалося, наче він збирався щось поламати голими руками.

— А яка різниця, скількох сторінок бракує — трьохсот чи трьох? — спитала Сара, і досі намагаючись видивитися приховані слова. — Однаково магію порушено.

196