Сповідь відьом - Страница 190

190

Я обережно позадкувала, бажаючи уникнути його величезних темних очей. М’язи його ніг стиснулися в пружину. Не встигла я обернутися і пробігти кілька кроків, як Метью вже стояв попереду мене. Я була крутнулася в протилежному напрямку — а він знову тут. Навколо моїх литок завертівся легенький вітерець.

— О, вже щось маємо! — задоволено прокоментував Метью. І, стиха загарчавши, зайняв ту саму позу, що й тоді, коли висліджував оленя поблизу маєтку «Сім веж».

Вітерець біля моїх ніг повіяв поривами, але не посилювався. Свербіж перемістився з ліктів до пучок.

— Скористайся своєю силою, — хрипко наказав вампір. — Інакше не зможеш здолати мене.

Я змахнула руками в його бік. Цей жест не видався аж надто загрозливим, але тільки те я і змогла придумати. Та Метью враз довів марність моїх зусиль: він підскочив до мене, вхопив, крутнув, як дзигу, — і хутко зник поміж дерев.

— І знову тебе вбито, — почувся його голос звідкись із правого боку.

— Що б ти не робив, воно не спрацьовує! — гукнула я в напрямку його голосу.

— А я позаду тебе! — хрюкнув він мені у вухо.

Мій несамовитий вереск розпанахав лісову тишу. Вітри здійнялися навколо мене і, вмить досягши сили урагану, огорнули мене, наче коконом.

— Не підходь! — заревіла я.

З рішучим виразом на обличчі Метью простягнув до мене руки, намагаючись проникнути крізь мій вітровий бар’єр. Спонукана інстинктом самозбереження, я змахнула руками в бік Метью — і порив вітру відкинув його від мене з такою силою, що він ледь на ногах втримався. На його обличчі відбилося здивування, а в кутиках очей блиснув хижий вогонь. Він знову кинувся до мене, намагаючись зламати захисний вітровий бар’єр. Я зосередилася на тому, щоб відкинути нападника, але повітря не зреагувало так, як мені хотілося.

— Припини силувати її! — скрикнув він. Пробившись крізь циклон, він вчепився пальцями мені у плече. — Твоя мати зачаклувала тебе так, що ніхто не зможе силувати твою магію — навіть ти.

— Як же мені викликати її в разі потреби, і керувати, коли такої потреби немає?

— Здогадайся сама. — Крижаний погляд Метью обмацував мої плечі та шию, інстинктивно фіксуючи вени та артерії.

— Я не можу. — Хвиля паніки поглинула мене. — Я — не відьма.

— Навіть не кажи цього. Це неправда, і ти сама це знаєш. — Він різко відпустив мене. — Заплющ очі. Іди.

— Що?

— Я тижнями спостерігав за тобою, Діано, — зазначив Метью, рухаючись зовсім як дика тварина; запах гвоздики був такий сильний, що мені аж дух забило. — Тобі потрібен рух та сенсорна депривація, щоб ти могла робити лише одне — відчувати. — Він легенько підштовхнув мене, і я спіткнулася. Коли ж я обернулася, то його вже й слід прохолов.

Я окинула поглядом ліс. Там запала зловісна тиша: всі тварини, відчувши присутність могутнього хижака, непорушно завмерли, намагаючись захиститися.

Заплющивши очі, я почала глибоко дихати. Повз мене війнув легенький вітерець. Спочатку в одному напрямку, потім — в іншому. То Метью з мене насміхався. Я зосередилася на своєму диханні, намагаючись стояти так само непорушно, як і решта істот у лісі, а потім пішла.

Між очима я відчула якусь напругу. Я вдихнула її в себе, пригадавши вказівки Аміри на заняттях із йоги та пораду Марти пропускати видіння крізь себе. Напруга змінилася на поколювання, поколювання — на відчуття можливості, бо вперше за життя у мене розкрився мій внутрішній зір, моє духовне око — третє око відьми.

Я вбирала тим зором усе, що було живого в лісі: рослинність, енергію землі, рух води під землею — кожну життєву силу, чітко позначену кольором та обрисами. Своїм внутрішнім оком я узріла кроликів, що сховалися в дуплі, тремтячи від страху перед вампіром, присутність якого вони відчували. Я забачила сов-сипух, чий передвечірній сон передчасно перервала істота, що гойдалася на гілках дерев і стрибала, наче пантера. Кролики та сови знали, що їм не втекти від вампіра.

— Цар звірів, — прошепотіла я.

Серед дерев почулося тихе хихикання Метью.

Жодна істота у лісі не могла зчепитися з Метью і перемогти. «Жодна, окрім мене», — видихнула я.

Своїм внутрішнім оком я обдивилися ліс. Вампір — не зовсім жива істота в строгому сенсі цього слова, його важко знайти серед бурхливої енергії, що мене оточувала. Нарешті я помітила його силует: концентрована темрява на кшталт чорної діри світилася червоним по краях — там, де його надприродна життєва сила стикалася з життєвою силою навколишнього світу. Коли я інстинктивно повернула обличчя в його бік, Метью насторожився і блискавично зник, розчинився в темряві поміж деревами. Із заплющеними очима та розкритим внутрішнім оком я пішла, сподіваючись спокусити його йти за мною. Позаду мене концентрована темрява відокремилася від клену поміж зелені миттєвим сплеском червоного й чорного. Цього разу я не стала обертатися в його бік.

— Я тебе бачу, Метью, — стиха мовила я.

— Та невже, моя левице? І що ж ти тепер збираєшся робити? — Метью знову захихотів, й далі крадучись за мною на незмінній дистанції.

З кожним кроком мій розумовий зір ставав яскравішим, бачені ним картини — чіткішими та виразнішими. Ліворуч від мене з’явилися чагарники, і я трохи взяла праворуч. Згодом переді мною виринув камінь, що стирчав гострими краями з землі. Я підняла ногу, щоб не перечепитися через нього.

Моїх грудей торкнувся подув повітря, і я збагнула, що вийшла на невеличку галявину. Тепер до мене промовляло не лише лісове життя. Усі стихії довкола посилали свої сигнали, скеровуючи мене в правильному напрямку. Земля, повітря, вогонь та вода давали про себе знати легенькими поколюваннями, що відрізнялися від того, як я сприймала прояви життя у лісі.

190