Сповідь відьом - Страница 18

Я рвучко підвелася, різко крутнулася — і переполохала гарненького вампіра з виголеною лисиною. Тримаючи в руці середньовічний псалтир, він саме сідав у крісло, котре було для нього замалим. Раптово відчувши на собі небажану увагу, він аж пискнув від переляку. А забачивши Клермона, сполотнів, як крейда, що було досить незвичним явищем навіть серед вампірів. Вибачливо вклонившись, він ретирувався до темної ніші в дальньому кутку бібліотеки.

Упродовж дня в секції Сельден-Енд побували кілька людей та ще троє потойбічних створінь.

Повз Клермона пропливли якісь незнайомі жінки-вампіри (котрі виявилися рідними сестрами), зупинилися під вікном серед стелажів із книгами на тему місцевої історії й заходилися витягувати томи про ранні поселення на місці Бедфордшира та Дорсета і похапцем робити нотатки на єдиному аркуші паперу. Одна з жінок щось прошепотіла своїй супутниці, і Клермон обернувся до них так різко й швидко, що, мабуть, скрутив би в’язи, якби був звичайною людиною. Вампір стиха зашипів, і від цього звуку в мене волосся на голові стало сторч. Сестри-вампірки перезирнулися і щезли так само тихо, як і з’явилися.

Третім створінням був літній чоловік. Спочатку він завмер у світлі сонячного променя, побожно роздивляючись вітражні вікна, а потім поглянув на мене. На ньому була типова одіж науковця: брунатний твідовий піджак із замшевими нашивками на ліктях, вельветові брюки яскраво-зеленого кольору і бавовняна сорочка з пристібним комірцем та чорнильною плямою на кишені. Я вже хотіла проігнорувати його як типового оксфордського вченого, як поколювання в шкірі підказало мені, що переді мною — відьмак. Ми не були знайомі, тож я знову зосередилася на своєму манускрипті.

Однак легке відчуття тиску на потилицю унеможливлювало читання. Цей тиск згодом передався на вуха, став сильнішим, огорнув чоло — і мене охопила паніка. Це було не мовчазне привітання, це була погроза. Втім, який сенс відьмакові погрожувати мені?

Чаклун поволі рушив до мого стола з удаваною невимушеністю. Поки він наближався, у моїй голові, що гуділа від припливу пульсуючої крові, почувся тихий голос. Він був надто слабким, і я не змогла розібрати слів. Я не сумнівалася, що голос ішов від отого відьмака, але хто він, в біса, такий?

Моє дихання стало частим і уривчастим. «Геть з моєї голови!» — тихо, але з серцем наказала я, торкаючись свого лоба.

Клермон з’явився поруч так швидко, що я й не помітила, як він пройшов повз столи. Мить — і він вже стояв біля мене, однією рукою спершись на спинку крісла, а другою — об стіл переді мною. Його широкі плечі огорнули мене, немов крила сокола, що прикриває свою здобич.

— Із вами все гаразд? — спитав він.

— Так, все нормально, — відповіла я тремтячим голосом, остаточно розгублена, бо не розуміла, навіщо вампіру захищати мене від відьмака.

Із галереї над нами якась читачка висунула голову, щоб подивитися, що ж там трапилося. Потім вона підвелася і нахмурила брови. Звичайній людині важко було не помітити відьму, відьмака, та ще й вампіра.

— Відійдіть. Люди помітили нас, — прошипіла я крізь стиснуті зуби.

Клермон випростався на повен зріст, але так і стояв спиною до відьмака, прикриваючи мене, немов ангел-хранитель.

— Ой, напевне я помилився, — промимрив відьмак із-за спини Клермона. — Я гадав, що те місце незайняте. Вибачте. — М’якими кроками він відійшов на безпечну відстань, і тиск на мою голову поволі вщух.

Війнув легенький вітерець — то холодна рука вампіра потягнулася була до мого плеча, але завмерла і знову взялася за спинку крісла. Клермон нахилився до мене.

— Ви дуже зблідли, — мовив він низьким тихим голосом. — Може, мені відвести вас додому?

— Ні, не треба, — похитала я головою, сподіваючись, що він повернеться на своє місце, і я поволі опаную себе. А з галереї за нами підозріло спостерігала недоречно допитлива читачка.

— Докторе Бішоп, я справді гадаю, що вам слід дозволити мені відвести вас додому.

— Ні! — мій голос прозвучав голосніше, аніж я хотіла. — Мене не вигнати з цієї бібліотеки — ні вам, ні абикому.

Обличчя Клермона було бентежно близько. Він повільно втягнув через ніздрі повітря — і я знову відчула п’янкий аромат кориці та гвоздики. Щось у моєму погляді переконало його, що я не жартую, і вампір відсахнувся. Його рот випрямився в сувору лінію, і він мовчки повернувся за свій столик. Решту дня ми провели в стані перемир’я і послаблення напруженості. Мені ніяк не вдавалося завершити перший аркуш і розпочати другий, а Клермон гортав аркуші та списані нотатники з уважністю судді, що вирішує справу про смертний вирок.

На третю годину дня з засмиканими нервами я зрозуміла, що вже не зможу зосередитися. День змарновано.

Зібравши свої манатки зі стола, я запхала манускрипт у коробку.

Клермон підняв голову.

— Йдете додому, докторе Бішоп? — Його інтонація була невимушено-нейтральною, але очі блищали.

— Так, — відказала я.

Вампір передбачливо зобразив на своєму обличчі повну байдужість.

Усі створіння у бібліотеці спостерігали, як я виходила — і лихий відьмак, і Джиліан, і вампір-монах, і навіть демон. Чергову, що змінилася за столиком замовлень, я теж бачила вперше, бо рідко покидала бібліотеку в таку годину. Пан Джонсон відсунув своє крісло, побачивши, що то я, з подивом зиркнув на годинник.

Опинившись на квадратній підлозі першого поверху, я поштовхом розчинила двері бібліотеки і почала жадібно пити свіже повітря. Втім, для того щоб повернути день на краще, знадобиться дещо більше, аніж просто свіже повітря.