Сповідь відьом - Страница 147

147

Далі зміни в моєму тілі були неістотними та ледь помітними. Мене охопив вогонь, а руки ковзнули по його спині униз — і нижче. Коли він спробував було відхилитися, я притягнула його до себе за стегна.

«Не так швидко», — подумала я.

Метью здивовано завмер, розтуливши рота для поцілунку. Йому перехопило дух. Я ж навіжено притискала його до себе за стегна, від чого в нього знову перехопило дух і з горла почулося пристрасне воркотання.

— Діано, — нарешті промовив він обережно.

Я не питала, в чому проблема, а міцно поцілувала його ще раз.

І Метью відповів, тільки мовчки — провів губами по моїх губах, рукою погладив пульсуючу жилку в мене на шиї, ковзнув вниз і ніжно огорнув долонею мою ліву грудь, а потім ніжно провів пальцем по тканині на чутливій шкірі між моїм передпліччям та серцем. Другою рукою він обійняв мене за талію і притиснув до себе ще міцніше.

Через деякий час Метью послабив свої обійми достатньо для того, щоб ми могли говорити.

— Тепер ти — моя.

Мої губи надто отерпли, щоб говорити, але я кивнула, не ослабляючи своїх обіймів у нього на талії та стегнах.

Метью поглянув на мене зверху вниз.

— То як, і досі не сумніваєшся?

— Ні.

— Від цієї миті, ми — єдине ціле. Ти це розумієш?

— Здається, розумію, — відповіла я, насправді добре розуміючи лише одне: ніхто і ніщо не зможе тепер забрати у мене Метью.

— Вона ще нічого не розуміє, — вигукнула Ізабо, і голос її забринів, заповнюючи весь внутрішній двір. Метью заціпенів і огорнув мене руками, немов захищаючи. — Цим поцілунком ти порушила всі правила, на яких тримається наш світ і які гарантують нашу безпеку. Метью, ти помітив цю відьму як свою власність. А ти, Діано, дала вампіру свою відьмину кров, свою силу. Ти відвернулася від своїх одноплеменців і зв’язала себе стосунками зі створінням, яке є твоїм ворогом.

— Та це ж був просто поцілунок, — вражено мовила я.

— То була клятва. А зробивши таку обіцянку одне одному, ви стали вигнанцями, поставили себе поза законом. Тож нехай вам тепер допомагають боги.

— Що ж, тепер ми поза законом, — тихо мовив Метью. — Нам забиратися геть, Ізабо? — У його голосі вчулися нотки маленького беззахисного хлопчика, і всередині мене щось наче обірвалося: я змусила Метью обирати між мною та його родичами.

Його мати підійшла до нього і дала синові дзвінкого ляпасу по обличчю.

— Як ти смієш таке питати?

І мати, і син були шоковані. На дещицю секунди на щоці Метью проступив відбиток маленької долоні Ізабо. Спочатку він почервонів, потім посинів — і поступово зник.

— Ти — мій найулюбленіший син, — сказала вона голосом твердим, мов криця. — А Діана тепер — моя донька, і я за неї не менш відповідальна, ніж за тебе. Твоя боротьба — тепер і моя боротьба, твої вороги тепер — мої вороги.

— Тобі не слід давати нам притулок, маман, — сказав Метью напруженим, мов тятива, голосом.

— Облиш ці дурниці. Тепер через твоє кохання нас переслідуватимуть довіку і заженуть на край землі. Ми триматимемо оборону як єдина родина. — Ізабо обернулася до мене. — А ти, доню, ти теж битимешся разом із нами, як і присяглася. Ти — нерозсудлива, бо по-справжньому хоробрі люди завжди нерозсудливі, але я не можу винуватити тебе за твою хоробрість. Метью потрібен тобі, як повітря, яким ти дихаєш, а ти потрібна йому як ніхто відтоді, як я витворила його. Що ж, все вирішено, тож вийдемо з ситуації гідно.

Ізабо рвучко притягнула мене і притиснулася своїми холодними губами спочатку до моєї правої щоки, а потім — до лівої. Я вже кілька днів жила під одним дахом з цією жінкою, але це було перше запрошення і перший офіційний вияв гостинності. Поглянувши холодно на Метью, вона уточнила, що мала на увазі в своєму останньому реченні.

— А виходити гідно з цієї ситуації ми почнемо з того, що Діана тепер поводитиметься, як справжня відьма, а не як жалісна й зворушлива людина. Жінки клану де Клермонів завжди вміли постояти за себе.

— Я потурбуюся про її безпеку, — наїжачився Метью.

— Саме через це ти постійно програєш в шахи, сину, — пригрозила йому пальцем Ізабо. — Як і Діана, королева в шахах має майже необмежені можливості. Однак ти вперто вибудовуєш довкола неї оборону, а сам стаєш вразливим. Але життя — це не гра, і слабкість Діани наражає нас на небезпеку.

— Не лізь, куди не слід, Ізабо, — попередив її Метью. — Ніхто не змусить Діану бути тим, ким вона не хоче.

У відповідь його мати виразно й елегантно пирхнула.

— Саме про це я й кажу. Ми більше не дозволимо Діані поводитися, як людині, бо вона нею не є. Вона відьма. А ти вампір. Коли б не це, ми не встряли б у таку халепу. Метью, mon cher, якщо відьма достатньо хоробра, щоб тебе хотіти, то вона не має підстав боятися власної сили. Ти розідрав би її навпіл, якби захотів. А ті, що прийдуть за тобою, усвідомивши, що ти зробив, неодмінно захочуть тебе навпіл розірвати.

— Вона правду каже, Метью, — мовила я.

— Ходімо в дім, — сказав Метью, недовірливо поглянувши на матір. — Ти змерзла, а нам іще треба поговорити про Оксфорд. А потім ми перейдемо до теми магії.

— Мені також доведеться розповісти тобі, що тут трапилося, поки тебе не було. — «Якщо це спрацює, нам обом доведеться поділитися частиною своїх секретів — наприклад, я розповім про свою здатність в будь-який момент обернутися на потік води».

— Ти матимеш достатньо часу, щоб розповісти мені все, — проворкотів Метью і повів мене до шато.

За порогом його вже чекала Марта. Вона несамовито стиснула його в своїх обіймах, наче він щойно повернувся з переможної битви, а потім усадовила нас усіх довкола яскраво палаючого вогню.

147