Сповідь відьом - Страница 140

140

— А звідки у нього така відраза до імені Філіп?

— Бо це було улюблене ім’я його батька, — відповіла Ізабо, і руки її на мить завмерли. — Мабуть, ти знаєш, що він загинув. Він потрапив до рук нацистів, бо був членом Опору.

У моєму вчорашньому видінні Ізабо, як мені здалося, сказала, що батька Метью захопили відьмаки.

— Ізабо, то були нацисти чи відьмаки? — тихо спитала я, побоюючись найгіршого.

— А хіба Метью тобі не розповідав? — вкрай здивовано спитала Ізабо.

— Ні. Вчора я бачила тебе в одному зі своїх видінь. Ти плакала.

— Його вбили і відьмаки, і нацисти, — відповіла вона після тривалої паузи. — Той гострий біль іще не минувся, але з часом він ущухне. Багато років після його смерті я полювала тільки в Аргентині та Німеччині. Це допомагало мені не збожеволіти.

— Вибач, Ізабо. — Мої слова прозвучали якось не надто недоречно, але я промовила їх від щирого серця. Мати Метью, напевне, відчула мою щирість і, трохи повагавшись, всміхнулася мені у відповідь.

— Це ж не твоя провина. Тебе ж там не було.

— А які імена ти дала б мені, якби тобі довелося вибирати? — тихо спитала я, подаючи Ізабо іще одну квітку.

— Метью мав рацію. Ти — лише Діана, — відповіла вона, вимовивши моє ім’я, як завжди, на французький манер — із наголосом на останньому складі. — Для тебе інших імен немає. Твоє ім’я — це те, ким ти є. І все. — Ізабо показала пальцем на двері до бібліотеки. — Телефон там.

Я сіла за стіл в бібліотеці, увімкнула лампу і набрала нью-йоркський номер, сподіваючись, що Сара та Ем вдома.

— Привіт, Діано, — з полегшенням видихнула Сара. — Ем сказала, що то, мабуть, ти телефонуєш.

— Вибач, що учора увечері я не змогла вам передзвонити. Бо надто багато трапилося подій. — Я взяла зі стола олівець і почала вертіти його поміж пальців.

— А тобі не хотілося б про це поговорити? — обережно спитала Сара. У мене слухавка ледь із руки не випала. Моя тітка завжди вимагала про щось поговорити, але ніколи не просила.

— А Ем вдома? Бо мені не хотілося б розповідати одне й те саме двічі.

Емілі зняла слухавку спареного телефону.

— Привіт, Діано, ти де? — спитала вона приязним та заспокійливим тоном.

— Біля Ліона з матір’ю Метью.

— З матір’ю Метью? — перепитала Емілі, здивована тим, що у Метью була мати. Взагалі, вона цікавилася генеалогією і не лише своєю — заплутаною та складною — будь-чиєю.

— Якщо точніше, то з Ізабо де Клермон, — сказала я, спробувавши вимовити її ім’я так, як це робила вона сама: розтягуючи голосні та ковтаючи приголосні. — Вона не абищо, Емілі. Інколи мені здається, що саме через неї люди так бояться вампірів. Бо вона — наче зі страшної казки.

Запанувала довга пауза.

— Ти хочеш сказати, що ти тепер поряд із Мелізандою де Клермон? — напружено спитала Емілі. — Коли ти сказала про Метью, я якось не відразу подумала про де Клермонів. А ти впевнена, що її звуть саме Ізабо?

Я нахмурилася.

— Взагалі-то, її ім’я — Женев’єва. І, здається, Мелізанда теж. Але вона віддає перевагу Ізабо.

— Стережися, Діано, — попередила мене Ем. — Мелізанда де Клермон має лиху славу. Вона ненавидить відьом і після Другої світової сіяла смерть у Берліні направо і наліво.

— Вона має вагомі підстави ненавидіти відьом та відьмаків, — пояснила я, розтираючи скроні. — Я взагалі здивована — як це вона пустила мене до свого будинку. Якби вампіри вбили моїх батьків, я б не була такою пробачливою.

— А як стосовно води? — втрутилася Сара. — Мене більше непокоїть видіння урагану, яке мала Емілі.

— Ой! То я дощила вчора ввечері після того, як поїхав Метью. — Я аж здригнулася, згадавши, як учора промокла і задубіла від холоду.

— А, відьмовода, — полегшено видихнула Сара, нарешті здогадавшись. — А що спричинило відьмоводу?

— Не знаю, Саро. У мене на душі було так тоскно і самотньо… Коли Метью поїхав, сльози, які я стримувала відтоді, як з’явився Доменіко, просто полилися з мене нестримним потоком.

— Який іще Доменіко? — поцікавилася Емілі, напевне, гортаючи в голові сторінки свого уявного реєстру легендарних створінь.

— Доменіко Мікеле… венеціанський вампір, — відповіла я, і голос мій сповнився гніву. — І якщо він хоч ще раз потривожить мене, я йому голову відірву і не подивлюся, що він вампір.

— Він небезпечний! — скрикнула Емілі. — Це створіння не грає за правилами.

— Мені це не раз казали, до того ж мене тут вартують цілодобово, так що можеш розслабитися і не турбуватися.

— Ми турбуватимемося доти, поки ти не кинеш водитися з вампірами, — вставила Сара.

— Тоді вам доведеться турбуватися ще дуже-дуже довго, — вперто відказала я. — Бо я покохала Метью, Саро.

— Та це ж немислимо, Діано. Вампіри та відьми не… — почала було вона.

— Доменіко вже розповів мені про домовленість, — перервала я її. — Я нікого не закликаю порушувати її і прекрасно розумію, що ви не зможете або не захочете мати зі мною нічого спільного. Але для мене вибору немає.

— Але ж Конгрегація зробить все можливе, щоб розірвати ваші стосунки, — схвильовано мовила Ем.

— Мені й це казали. Для того щоб припинити наші стосунки, їм доведеться мене вбити. — Я ще не висловлювала цих слів уголос, але думала про це з учорашнього вечора. — Метью їм буде важко спекатися, а я — дуже легка і вразлива здобич.

— Як ти можеш так бездумно йти назустріч небезпеці?! — вигукнула Емілі, явно стримуючи сльози.

— Те саме зробила колись її мати, — тихо сказала Сара.

140