Сповідь відьом - Страница 137


К оглавлению

137

— А звідки ти знаєш, як тобі краще? — відрізала вона, лиховісно блиснувши на мене смарагдовими очима.

Ми стояли кілька секунд, витріщившись одна на одну. Ракаса гупнула копитом і зиркнула через плече, немов питаючи: «Ти зібралася базікати чи їздити?»

— Поводься, як слід, — кинула я, підійшовши до неї і піднімаючи копито.

— Жорж уже перевірив, — сказала Ізабо знудженим голосом.

— Я не сідаю на коней, яких не перевірила сама. — Я уважно обдивилася копита Ракаси, провела руками по віжках та помацала під сідлом.

— Філіп теж нікому не довіряв, — зауважила Ізабо з мимовільною повагою в голосі. З погано прихованим роздратуванням, дочекавшись, поки я скінчу перевірку, вона підвела мене до маленької підставки-сходів і прослідкувала, як я на неї піднімаюся. Потім підсадила мене в сідло химерної конструкції, а сама заскочила на свого коня. Одного погляду на Ізабо мені вистачило, щоб здогадатися: це буде нелегка поїздочка. Судячи з того, як трималася в сідлі Ізабо, вона була кращою вершницею, аніж Метью, і взагалі — найкращою з тих, яких мені доводилося бачити.

— Проїдься трохи, — сказала Ізабо. — Мені треба пересвідчитися, що ти не впадеш і не вб’єшся.

— Не треба бути такою недовірливою, Ізабо.

«Не дай мені впасти, — попрохала я Ракасу, — і довіку отримуватимеш від мене по яблуку щодня». Моя конячина смикнула туди-сюди вушками і тихенько заіржала. Ми пройшлися два кола вздовж загорожі й зупинилися перед Ізабо.

— Ну що, вдоволені? — поцікавилася я.

— Ти — краща вершниця, ніж я гадала, — зізналася вона. — Схоже, ти навіть вмієш перестрибувати на коні перешкоди, але я обіцяла Метью, що ти цього не робитимеш.

— Бачу, перед своїм від’їздом він примудрився витягнути з вас досить багато обіцянок, — пробурмотіла я, сподіваючись, що вона мене не почує.

— Та отож, — сухо погодилася Ізабо. — І декотрі з них виконати важче за решту.

Ми проїхали крізь відчинені ворота загорожі. Вітаючи Ізабо, Жорж злегка торкнувся капелюха, а потім весело вишкірився і похитав головою.

Певний час мати Метью їхала більш-менш рівною поверхнею, щоби я призвичаїлася до нового сідла. Увесь секрет їзди в такому кріслі полягав у тім, щоб тримати тіло прямо, хоч як би тобі не хотілося повихлятися.

— Не так вже й погано, — зауважила я хвилин через двадцять.

— З двома передніми ручками краще, — зауважила Ізабо. — Раніш дамські сідла були розраховані на те, що поруч із вершницею буде їхати чоловік і вестиме її коня, — пояснила вона з неприхованою огидою. — І так було доти, поки королева Італії приладнала до свого крісла луку та стремена, щоб самій керувати своїм конем. Коханка ж її чоловіка їздила в чоловічому сідлі, щоб мати змогу супроводжувати його під час верхових прогулянок. Катерину завжди залишали вдома, а це для дружини є вкрай принизливим. — Ізабо кинула на мене саркастичний погляд. — Як і тебе, шльондру Генріха назвали на честь богині полювання.

— Не хотілося б мені мати ворогом Катерину де Медичі, — похитала я головою.

— Коханка короля, Діана де Пуатьє, була небезпечною жінкою, — похмуро відповіла Ізабо. — Вона була відьмою.

— Насправді чи метафорично? — поцікавилася я.

— І перше, і друге, — відповіла Ізабо таким ядучим тоном, що я не втрималася і розсміялася. Мати Метью здивовано поглянула на мене — і розсміялася сама.

Ми проїхали трохи далі. Ізабо понюхала повітря і з напруженим виразом обличчя випрямилася в сідлі.

— Що таке? — занепокоєно спитала я, притримавши Ракасу.

— Кролик, — відповіла Ізабо і пустила Фіддат легким галопом. Я трималася на короткій відстані, не бажаючи пересвідчуватися, що знайти відьму в лісі справді так важко, як казав Метью.

Попетлявши між деревами, ми виїхали на відкрите поле. Натягнувши віжки, Ізабо зупинила Фіддат, а я зупинилася поруч.

— Ти іще ніколи не бачила, як вампір убиває? — спитала мати Метью, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ні, — спокійно відповіла я.

— Кролики — маленькі. З них ми і почнемо. Чекай тут. — Рвучко перекинувши ноги, вона легко вистрибнула з сідла. Фіддат слухняно стояла і дивилася на хазяйку.

— Діано, — кинула Ізабо, не зводячи очей зі своєї здобичі. — Не підходь до мене близько, коли я полюю або харчуюся. Зрозуміло?

— Так. — Я швидко почала міркувати, уявляючи, що зараз станеться: Ізабо наздожене кролика, уб’є його і вип’є його кров на очах у мене? Що ж, триматися від неї подалі — цінна порада.

Мати Метью рвонула трав’янистим полем так швидко, що за нею неможливо було услідити. А потім на мить зупинилася, як зависає сокіл безпосередньо перед тим, як кинутися на свою жертву, різко нагнулася і вхопила переляканого кроля за вуха; вона тріумфально потрясла ним у повітрі — і вп’ялася зубами прямо йому в серце.

Може, кролики й маленькі, але якщо вгризтися їм у серце, коли вони ще живі, то виявляється, що в них навдивовижу багато крові. Ізабо висмоктала кров із кроля, який швидко кинув опиратися, а потім витерла губи об його хутро, а тушку викинула в траву. Минуло кілька секунд — і вона злетіла в сідло. Щоки Ізабо трохи почервоніли, а очі заіскрилися. Сівши верхи на Фіддат, вона поглянула на мене.

— Ну як? — спитала Ізабо. — Пошукаємо чогось поживнішого, чи, може, хочеш повернутися до маєтку?

Ізабо де Клермон явно випробовувала мене.

— Тільки після вас, — похмуро відповіла я, злегка торкнувшись Ракаси п’яткою.

Решта прогулянки вимірювалася в часі не рухом сонця, яке й досі ховалося за хмарами, а кількістю крові, яку зголоднілий рот Ізабо висмоктав зі своїх жертв. Кров вона висмоктувала досить акуратно, не розбризкуючи. Одначе я відчула, що після побаченого їсти мені захочеться дуже не скоро.

137