Сповідь відьом - Страница 130

130

Ізабо та Марта спостерігали за мною. Обличчя Марти було похмурим. Губи Ізабо ворушилися, вона щось кричала, але я не могла розчути крізь гуркіт тисяч і тисяч морських черепашок.

Я підвелася, сподіваючись, що потік води припиниться. Але він не припинився. Я спробувала крикнути жінкам, що нехай вода занесе мене геть разом із моїм горем та пам’яттю про Метью, але натомість із рота вирвався новий потік морської води. Я випростала руку, сподіваючись, що таким чином вода швидше з мене стече, але з кінчиків моїх пальців вирвалися нові потоки. Цей жест нагадав мені руку моєї матері, простягнутої до мого батька — і потік води посилився.

Вода лилася, а моє самовладання слабшало щосекунди. Несподівана поява Доменіко страшенно налякала мене. Метью подався геть. А я поклялася боротися за нього з ворогами, яких не могла визначити і зрозуміти. Тепер я усвідомила, що минуле Метью складалося не лише з таких простих і зрозумілих речей, як тепло каміна, вино та книги. Не проявилося воно сповна і в колі його відданих родичів. Доменіко натякнув на щось зловісне, щось сповнене ворожості, небезпеки та смерті.

Мене охопила втома, і вода потягнула мене вниз. Втома супроводжувалася дивовижним відчуттям піднесеності. Я зависла між світом звичайних смертних і стихією, що обіцяла необмежену та незбагненну силу. Якщо я піддамся цій підводній течії, Діани Бішоп не буде. Натомість я стану водою, я буду ніде і скрізь, вільна від свого тіла й болю. «Вибач, Метью», — хотіла сказати я, але замість слів вийшло булькання — то вода почала свою невмолиму роботу.

Ізабо ступила до мене крок — і в моєму мозку щось луснуло. Я хотіла застерегти її, але мій крик потонув у ревінні, схожому на ревіння океанської припливної хвилі. Біля моїх ніг піднявся вітер, закручуючи воду в торнадо. Я здійняла руки до неба; вітер та вода утворили такий собі стовп торнадо, що надійно огорнув моє тіло.

Марта вхопила Ізабо за руку, і її губи швидко-швидко заворушилися. Мати Метью хотіла було висмикнутися, її рот проказував слово «ні», але Марта вперто трималася за Ізабо, втупившись у неї невідривним поглядом. Через кілька секунд Ізабо покірливо опустила плечі, повернулася до мене і заспівала. Тужливий та нав’язливий, її голос проникнув крізь стіну води і повернув мене до цього світу.

Вітри почали вщухати. Штандарт де Клермонів, який шалено тріпотів під поривами вітру, тихенько колихався. Каскади води з моїх пальців перетворилися на ріки, потім — на струмки і, нарешті, припинилися остаточно. Хвилі, що колотилися по моєму волоссі та плечах, змінилися легкими брижами, а потім теж зникли. Нарешті з мого рота замість води вирвався вигук подиву. Гігантські краплини води з моїх очей, що недавно були провісниками появи відьмоводи, тепер стали її рештками. Залишки влаштованого мною потопу стікали в невеликі отвори біля підніжжя зубчастих стін вежі. А далеко-далеко внизу, вода вихлюпнулася на товсту подушку гравію у внутрішньому дворі маєтку.

Коли вода полишила мене остаточно, я відчула себе випотрошеною, як гарбуз, і страшенно змерзлою. Коліна мені підкосилися, і я боляче вдарилася об кам’яну покрівлю.

— Слава Богу, — прошепотіла Ізабо. — Ми її мало не втратили.

Мене страшенно тіпало від виснаження та холоду.

Обидві жінки кинулися до мене, підняли на ноги і, підтримуючи під лікоть — кожна зі свого боку, — знесли вниз гвинтовими сходами з такою швидкістю, що мені дихання забракло. Коли ж ми опинилися у залі, Марта потягнула мене до кімнати Метью, а Ізабо смикнула мене в протилежному напрямі.

— Моя кімната — ближче, — суворо мовила мати Метью.

— А в його кімнаті вона почуватиметься безпечніше, — заперечила Марта.

Ізабо розпачливо зітхнула і погодилася.

Біля підніжжя сходів, що вели до кімнати Метью, Ізабо несподівано випалила кілька химерних фраз, які в її витончених вустах прозвучали абсолютно недоречно.

— Я сама понесу її, — заявила Ізабо, облишивши лаяти свого сина, сили природи, космічну енергію та багатьох неконкретизованих індивідів смутного походження, які брали участь у спорудженні цієї вежі. Ізабо легко підняла моє тіло, яке було набагато більшим за її. — Ніяк не второпаю — і навіщо він зробив ці сходи такими крутими та ще й двома окремими маршами?!

Марта запхнула пасма мого розпатланого волосся під лікоть Ізабо і знизала плечима.

— Як це навіщо? Щоб нам було важче підніматися! І не тільки нам, а і йому та решті.

Під вечір ніхто не здогадався прийти сюди і запалити свічки, але вогонь у каміні іще жеврів, тому в кімнаті збереглося трохи тепла. Марта зникла у ванній, і коли звідти долинув звук води, зі страхом поглянула на пучки пальців. Ізабо легко, немов то були тріски, підкинула в камін дві величезних поліняки, розворушила недогорілі рештки, і за якихось кільканадцять секунд запалила близько десятка свічок. А потім у їхньому м’якому сяйві занепокоєно оглянула мене з голови до ніг.

— Якщо ти захворієш, він мені цього ніколи не подарує. — Вона взяла мене за руки, пильним поглядом вивчаючи мої нігті; вони були синюваті, але не від електричного струму; вони були сині від холоду та зморщені від відьмоводи. Ізабо заходилася їх енергійно розтирати.

Я і досі торохтіла зубами від холоду, коли висмикнула з її долонь свої пальці й обхопила себе руками, намагаючись зберегти у своєму тілі залишки тепла. Ізабо знову безцеремонно підняла мене і понесла до ванни.

— Нехай побуде тут, поки не відігріється, — коротко кинула вона.

У суцільній пелені пари до мене наблизилася Марта, щоб допомогти роздягнути мене. Невдовзі я була гола, і жінки холодними вампірськими пальцями підняли мене попід руки й обережно опустили у гарячу воду. Від контакту мого задубілого тіла з гарячою, як кип’яток, водою, я закричала, запручалася, намагаючись вискочити з глибокої ванни Метью.

130