Сповідь відьом - Страница 127

127

Я була розтулила рота, щоб відповісти, але там, де стояв Метью, лишилося порожнє місце. А він стояв поруч зі мною і піднімав мене з софи, взявши за підборіддя своїми холодними пальцями.

— Я хижак, Діано, — сказав він спокусливим тоном коханця. Від сильного аромату гвоздики в мене запаморочилося в голові. — Для того щоб жити, я маю полювати і убивати. — Він різко і болісно відвернув моє обличчя вбік, оголивши перед собою мою шию. Його неспокійні очі забігали по моєму горлу.

— Метью, відпусти Діану, — мовила Ізабо спокійно і невимушено, та моя віра у нього і без цього залишалася непохитною. Він чомусь хотів мене налякати, але я не відчувала реальної загрози, такої, як від Доменіко.

— Їй здається, вона мене знає, маман, — зневажливо пирхнув він. — Але вона не знає, що то таке, коли спрага теплої крові підводить тобі живіт так, що ти божеволієш від бажання її скуштувати. Вона не знає, як сильно прагнемо ми відчути у своїх венах пульсування крові з іншого серця. Або як важко мені зараз стояти поруч із нею і не скуштувати її.

Ізабо підвелася, але стояла на місці.

— Метью, зараз не час вчити її.

— Бачиш, я можу не убивати тебе відразу ж, — проговорив він, ігноруючи матір і гіпнотично дивлячись на мене своїми чарівливими очима. — Я буду харчуватися тобою повільно, надбираючи твою кров потроху, щоб дати їй змогу поповнитися і наступного дня взятися за те ж саме. — Він ковзнув рукою від мого підборіддя до шиї, обхопив її і помацав великим пальцем пульс на моєму горлі, немов шукав підходяще місце, куди вп’ястися зубами.

— Припини, — різко кинула я. Його тактика залякування не спрацювала, бо тривала надто довго.

Метью різко впустив мене на м’який килим. Коли я відчула удар, вампір вже стояв до мене спиною, схиливши голову, у протилежному кутку кімнати.

Я втупилася у візерунок на килимі, що був між моїми руками та колінами.

Вир кольорів, надто численних, щоб їх розрізнити, завертівся перед моїми очима.

На тлі неба закружляло листя — зелене, брунатне блакитне й золотисте.

— Це твої мама й тато, — пояснювала мені Сара здушеним голосом. — Їх убили. Їх уже немає, дорогенька.

Відірвавши погляд від килима, я зиркнула на вампіра, що стояв спиною до мене.

— Ні, — похитала я головою.

— Що таке, Діано? — Метью різко обернувся і тривога швидко придушила в ньому хижака.

Вир кольорів знову захопив мою увагу — зелені, брунатні, блакитні, золотисті. То були листочки, які спіймав вихор на поверхні озерця; вони падали на землю довкола моїх рук та колін. Біля купки розкиданих стріл лежав кривий полірований лук і наполовину порожній сагайдак.

Я потягнулася до лука і відчула, як його туга тятива вп’ялася мені в плоть.

— Метью, — попередила Ізабо, злегка понюхавши повітря.

— Та знаю, знаю, бо теж відчуваю запах, — похмуро відповів він.

«Він твій, — прошепотів чийсь химерний голос. — Не відпускай його».

— Знаю, знаю, — нетерпляче промимрила я.

— Що ти знаєш, Діано? — спитав Метью, ступивши крок до мене.

Марта прожогом кинулася до мене.

— Не чіпай її, — просичала вона. — Ти що, не бачиш, що дитина зараз в іншому світі.

А я не була ніде, я застрягла між страшним болем від втрати батьків та чітким розумінням того, що невдовзі Метью теж піде в небуття.

«Обережно», — попередив химерний голос.

— Надто пізно. — Відірвавши від підлоги руку, я гепнула нею об лук і розтрощила його навпіл. — Надто пізно.

— Що пізно? — спитав Метью.

— Я покохала тебе.

— Не може бути, — насилу вимовив він. У кімнаті стало тихо-тихо, тільки дрова в каміні потріскували. — Щось аж надто швидко.

— Яке у вас вампірів, дивне ставлення до часу! — задумливо мовила я, і досі не в змозі вивільнитися з приголомшливої суміші минулого й сьогодення. Однак слово «покохала» погнало усім тілом хвилю власницьких почуттів і таки повернуло мене до безпосередньої реальності. — Відьми не мають у розпорядженні століть, щоб когось покохати чи розлюбити. У нас це відбувається швидко. Сара каже, що моя мати покохала мого батька в ту ж саму мить, коли його побачила. Я ж покохала тебе тоді, коли передумала гепнути тебе веслом на міській пристані Оксфорда. — Кров у моїх венах стиха заспівала. Марта отетеріло поглянула на мене — то вона теж почула.

— Ти просто не розумієш. — Голос Метью прозвучав так, немов він, як і лук, тріснув навпіл.

— Розумію. Конгрегація спробує мене зупинити, але вона не зможе вказувати мені, кого любити. — Коли мене позбавили моїх батьків, я була ще дитиною, була ще не в змозі приймати власні рішення, я просто робила те, що казали мені дорослі. Але тепер я сама — доросла і я воюватиму за Метью.

— Офіційне попередження від Доменіко — ніщо в порівнянні з тим, що ти можеш очікувати від Пітера Нокса. Те, що трапилося сьогодні, можна назвати спробою зближення, дипломатичним ходом. Ти не готова протистояти Конгрегації, Діано, щоб ти не думала. А якщо ти проти них виступиш, то що тоді? Якщо знову оживити задавнену ворожнечу, то ситуація може вийти з-під контролю, і ми станемо вразливими для людей. Може постраждати твоя родина. — Слова, що їх кидав мені в обличчя Метью, були навмисне жорстокими, щоб я зупинилася й замислилася. Але все, що він казав, не могло переважити те, що я до нього відчувала.

— Я тебе кохаю, і тому не збираюся зупинятися. — У цьому я також була впевнена на сто відсотків.

— Ти мене не кохаєш.

— Я сама вирішую, кого я кохаю, як і коли. Припини вказувати мені, що я маю робити, Метью. Може, й правда, що мої уявлення про вампірів є романтичними, але тобі слід кардинально переглянути своє ставлення до жінок.

127