Сповідь відьом - Страница 117

117

— Пам’ятаєте історію про пиріг із живим голубом всередині? — здавлено хихикнув він. — Ніхто не попередив, що перед тим, як поміщати живих птахів у спечений пиріг, їх не можна годувати протягом доби, інакше всередині пирога утвориться щось на кшталт пташиного туалету, — пирснув Метью, і негайно ж заробив запотиличник від Марти.

— Метью, — попередила Ізабо, витираючи хустинкою сльози після тривалого нападу сміху. — Тобі не слід дражнити Марту, бо за довгі роки ти теж мав цілком достатньо власних катастроф.

— І всі вони трапилися у мене перед очима, — в’їдливо зауважила Марта, подаючи салат. Вона переходила в моїй присутності на англійську, і було помітно, що її розмовні навички покращуються буквально щогодини. Ще раз сходивши до буфета, вона повернулася з мискою горіхів, яку поставили між Метью та Ізабо.

— Наприклад, коли ти затопив увесь замок, захопившись ідеєю накопичувати на даху дощову воду, — відрубала Марта, загинаючи палець. — А ще ти колись забув зібрати подать. Була весна, тобі було нудно, тому одного ранку ти прокинувся і поїхав воювати до Італії. Твоєму ж батьку потім довелося на колінах вимолювати прощення у короля. — Марта загнула ще один палець. — А що вже казати про Нью-Йорк! — вигукнула вона тріумфально.

Троє вампірів обмінювалися спогадами. Втім, жоден із них не торкнувся минулого Ізабо. Коли випливало щось дражливе про неї, про батька Метью чи про його сестру, розмову делікатно відводили вбік. Я помітила цю особливість, зацікавилася її причинами, але не сказала нічого, задовольнившись тим, що вечір іде в потрібному їм руслі, й відчула химерну втіху від того, що ніби стала членом родини — нехай і родини вампірів.

Після вечері ми повернулися до салону, де багаття палало яскравіше. З кожним поліном, підкинутим у камін, димарі замку розігрівалися, вогонь посилювався, і незабаром у кімнаті стало майже тепло. Метью клопотався, щоб Ізабо почувалася комфортно — приніс їй ще один келих вина, а потім став натискати на кнопки стереосистеми. Марта заварила чай і тицьнула мені в руки чашку на блюдечку.

— Пий, — наказала вона, пильно дивлячись мені у вічі. Ізабо теж дивилася, як я зробила ковток, а потім надовго затримала погляд на Марті. — Краще спатимеш.

— Це ти зробила цей чай? — спитала я. Він мав присмак квітів і трав. Зазвичай мені не подобалися травні чаї, але цей був освіжаючий і трохи гіркуватий.

— Так, — відповіла Марта, гордо скинувши підборіддя у відповідь на пильний погляд Ізабо. — Я вже давно роблю його. Мене ще мати навчила. Я й тебе навчу.

Звуки жвавої ритмічної музики наповнили кімнату. Метью присунув стільці та крісла ближче до каміна, звільнивши трохи місця на підлозі.

— Voles dancar amb ieu? — спитав він матір, простягаючи обидві руки.

Ізабо відповіла йому сліпучою усмішкою, яка враз перетворила приємно-холодні риси її обличчя на щось неймовірно прекрасне.

— Ос, — відповіла вона, подаючи йому тендітні руки. І вони удвох стали біля каміна, чекаючи, коли почнеться наступна пісня.

Коли Метью та Ізабо почали танцювати, то мені подумалося, що поряд із ними Астор та Роджерс мали б украй незграбний вигляд. Тіла танцювальників то зливалися, то відштовхувалися, то, кружляючи, віддалялися одне від одного, а потім — із різким поворотом — зближалися знов. Від найлегшого дотику Метью його мати крутилася мов дзиґа, а найменше хвилеподібне коливання з боку Ізабо спричинювало таку саму реакцію в Метью.

Ізабо зробила граціозний реверанс, а Метью схилився в поклоні саме в ту мить, коли музика стихла.

— Що це було? — приголомшено спитала я.

— Спочатку це була тарантела, — пояснив Метью, проводячи матір до її крісла. — Але маман ніколи не дотримується якогось одного танцю. Тому посередині були елементи вольти, а скінчили ми менуетом, еге ж? — Ізабо кивнула і, простягнувши руку, поплескала Метью по щоці.

— Ти завжди був гарним танцюристом, — гордо мовила вона.

— Так, але не таким гарним, як ти або батько — це однозначно, — зауважив Метью, садовлячи Ізабо в крісло.

Очі Ізабо потемніли, і на якусь мить на її обличчі з’явився вираз болісної туги. Метью взяв її руку і провів кінчиками губ по її пальцях. У відповідь Ізабо вимучила з себе слабку усмішку.

— А тепер твоя черга, — сказав Метью, підходячи до мене.

— Я не люблю танцювати, Метью, — запротестувала я, відгороджуючись від нього виставленими руками.

— Мені важко в це повірити, — відповів він, беручи мене за праву руку і притягуючи до себе. — Ти звиваєш своє тіло в неймовірні фігури, летиш над водою у човнику з тріску завширшки і несешся верхи, переганяючи вітер. Танці мають бути твоєї другою натурою.

За звучанням наступна мелодія була схожою на ті, що були популярні в паризьких танцзалах у двадцятих роках минулого століття. Звуки труб та барабана заповнили кімнату.

— Метью, будь із нею обережний, — попередила Ізабо, коли Метью виводив мене на танець.

— Не хвилюйтеся, маман, вона не зламається, — відказав він і пустився в танок. Мої відчайдушні спроби встигати за ним закінчувалися тим, що я лише плуталася у нього під ногами. Та Метью міцно тримав мене за талію, терпляче виправляв мої рухи і скеровував мене у потрібному напрямку.

Я відчайдушно намагалася допомагати йому і ставити ноги туди, куди слід, але від цього ставало ще гірше.

Моя спина заклякла від напруги, і Метью обхопив мене міцніше.

— Розслабся, — прошепотів він мені на вухо. — Ти намагаєшся вести. Натомість тобі треба йти слідом і повторювати рухи за мною.

117